Пролунали перші дзвони нової української революції. Це сталося в символічний для нас день - 9 березня.

Нормальний телеглядач, який мав природну цікавість щодо проведення святкування дня народження Тараса Шевченка у столиці України, був елементарно обдурений. З показаних телеканалами репортажів випливало, що українського генія вшанували о восьмій тридцять Янукович, Мороз і Табачник зі свитою - лідери коаліції КРС (чи СРК, від перестановки літер зміст абревіатури і суть коаліції не змінюються), а о десятій - Президент Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко і ще раз той самий Табачник у супроводі помаранчевих і біло-рожевих прихильників. І це все, що було продемонстровано глядачам, щоправда з приміткою "та інші": мовляв, після закінчення офіційних заходів біля пам'ятника зібралися "націонал-патріоти", які фізичним спротивом не дозволили "вітренківцям" покласти квіти до пам'ятника Т. Шевченку.

Звісно зрозуміло, що неукраїнським власникам українських телеканалів глибоко начхати на "націонал-патріотів" і вони навіть навчили своїх дикторів вимовляти це слово з ледь прихованою зверхністю. Їм головне - зробити необхідний реверанс перед владоможцями і якнайшвидше переключити увагу авдиторії на успішне здійснення антиукраїнського проекту під назвою "Євробачення-2007".

А що ж наша журналістська братія? Тупо й самозречено перетворилася на обслуговування замовлень своїх неукраїнських власників? Куди ж поділася ваша сміливість, ініціативність, оперативність, незалежність, виявлені восени 2004-го? Адже вам зовсім не обов'язково було "рекламувати" політичних лідерів всеукраїнського об'єднання "Захистимо Україну", які організували і провели мітинг на вшанування українського генія (хоча, власне, а чому б і ні, невже ви думаєте, що прямий репортаж із парку Шевченка був би менш цікавий глядачеві, ніж трансляція дешевого театру дорогих акторів з Верховної Ради?), але довести до ширшого загалу людей висловлену на мітинзі політичну платформу національно-демократичних сил - цивілізований журналіст у цивілізованому суспільстві зобов'язаний. Його професія зобов'язує правдиво і в усій повноті відображати життя суспільства.

Наш телеглядач давно втомився від пустопорожньої щоденної балаканини тих самих персонажів, які вже нікого і ні в чому не здатні переконати, які спромоглися девальвувати навіть прекрасні слова у спосіб їх частого і нещирого вживання.

А тут, перед лицем Тараса, говорилося про окупацію українського інформаційного простору, про необхідність і реальність підняття середнього рівня заробітної плати не на двадцять гривень, а удвічі-утричі, про небезпеку загарбання сучасними злодіями при владі головного багатства українців - землі, про облудність ідеї ліберально-олігархічних кланів у парламенті підняти відсоток прохідного виборчого бар'єру, говорилося про захист національних, а не кланових інтересів.

Ні, не "групи націонал-патріотів" прийшли 9 березня до пам'ятника Тарасові Шевченку. Прийшла патріотична українська громадськість, яка приходить сюди вже понад сорок років!

А ось три партійні представництва з червоними прапорами з'явилися, несподівані, вперше (якщо не рахувати епізод акції "Україна без Кучми"). І отримали неочікуваного відкоша. Так званих "прогресивних соціалістів" українська варта протримала пів дня на відстані п'ятдесят метрів від пам'ятника, а коли "прогресивні" вирішили прорвати громадську охорону, декого з них забризкало кефіром із пакету, що луснув від тисняви, а дехто ненароком заробив і більш відчутне зіткнення в сутичці. Спроба зім'яти ланцюг охорони не вдалася, і зім'яті "прогресивні" під голосний супровідний свист залишили територію парку.

Упертішими були комуністи й соціалісти. Вони мусили простояти, з червоним вождем на чолі, при вході до парку Шевченка напроти центрального корпусу Київського університету понад шість годин! І з заздрістю дивилися на офіційну делегацію викладачів Київського університету імені Тараса Шевченка, які безперешкодно - хоч також уперше! - пронесли вузьким коридором квіти до підніжжя пам'ятника.

Надвечір, приблизно о пів на п'яту, червоний вождь скомандував молодому полковнику міліції, молодий полковник скомандував своїм підлеглим утворити коридор зі щільних шеренг міліціонерів в обхід лінії громадської охорони - і величезний кошик розкішних квітів поплив у напрямку пам'ятника.

І тут сталося непередбачене. За лінією відрізаної громадської охорони стояв народ. І цей народ відчув, що усякій толерантності є межа. Що ці квіти принесені не від щирості й розкаяння. Що цей вчинок комуністів є блюзнірством або свідомою, далеко спланованою спробою спаплюжити свято вшанування Тараса Шевченка шляхом перетворення його на звичний офіційний церемоніал. Народ пам'ятав, як кагебістсько-комуністичний режим щороку розганяв людей від пам'ятника Шевченку, як за покладання квітів до його підніжжя виключали з інститутів, позбавляли місця праці, ув'язнювали на п'ятнадцять діб, заводили справу на Володимирській, 33. Народ розумів, що червоний вождь прийшов сюди не для того, щоб про це розповісти. І народ не захотів розступатися перед комуністами.

Квіти зупинилися на півдорозі. Молоді міліціонери, виконуючи наказ, застосували проти шанувальників Тараса Шевченка свою молодечу силу. Кричали жінки і діти, мовчки опиралися чоловіки, падали на квіти поламані прапори "націонал-патріотів". Ті, хто стояв далі, коло пам'ятника, скандували: "Фа-шис-ти! Гес-та-по!

Здавалося, ще кілька хвилин - і червоний вождь зі своїми квітами пройде до пам'ятника по трупах непокірних. Але тут знову хтось скомандував молодому полковнику, молодий полковник скомандував своїм завзятим підлеглим, і побиття людей припинилося. Міліція відступила. Червоні зі своїми осоромленими вождями, вицвілими прапорами, пошарпаними квітами та розпашілою міліцією пішли з парку Шевченка геть. Біля пам'ятника дружно заспівали національний гімн "Ще не вмерла Україна".

Народові цього дня був посланий Господній знак - за тобою, народе, не тільки правда, а й сила, не забувай!

МАЙДАН