У цьому року відзначатимемо сторіччя з дня народження Олега Кандиби-Ольжича, блискучого поета, видатного вченого-археолога, визначного діяча національно-визвольного руху середини минулого сторіччя. Вклад О.Ольжича у скарбницю української поезії - неоціненний. Він був один із небагатьох поетів, у творчості якого віддзеркалено не лише естетичний зріз епохи, а й дух часу, зокрема цілий етап боротьби української нації за свою державність.

Олег Кандиба-Ольжич народився 21 липня 1907 року в Житомирі. Його батьком був відомий український поет Олександр Олесь.

Олег був свідком бурхливих і трагічних подій української революції 1917 року. У1919 році його батько стає культурним аташе Української народної республіки в Будапешті, що згодом негативно відбилося на долі Олега та його матері, які після поразки УНР та з приходом радянської влади стали "ворогами народу".

У січні 1923 року Олег з мамою покидають Україну й прибувають до Берліна. Там довго не затримуються й переїжджають Чехословаччини.

До 1924 року О.Кандиба навчається в Українському Громадському Комітеті в Празі, а в зимовому і літньому семестрах 1924 - 1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Водночас він відвідує лекції з передісторичної археології та історії мистецтва, пише наукові та дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства.

Ґрунтовні праці молодого археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, а згодом до Італії, де він читає лекції.

Навчання на філософському факультеті Олег Кандиба завершив у 1929 році, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова.

За життя О. Ольжич видав, лише дві книжки поезій: "Рінь" (Львів, 1935) та "Вежі" (Прага, 1940). Третя збірка "Підзамчя", упорядкована самим автором, побачила світ уже після його смерті.

У 1929 році О. Кандиба вступає до Організації Українських Націоналістів й одразу ж стає її провідним діячем. На доручення голови ОУН Є.Коновальця він організував "Культурну референтуру ОУН", яка налагодила випуск легальних і нелегальних видань українських націоналістів, об'єднала довкола себе чимало відомих діячів культури та мистецтва.

О.Ольжич був одним із будівничих та оборонців Карпатської України, яка постала у березні 1939 року внаслідок розвалу Чехословацької Республіки.

З вибухом Другої світової війни О.Ольжич на чолі перших похідних груп ОУН вирушає в Україну й очолює націоналістичне підпілля в Києві.

З його ініціативи у столиці розпочинається розбудова українського політичного і культурного життя. Постає Українська Національна Рада, як майбутній парламент незалежної України. Починає виходити газета "Українське Слово", організовуються інші українські інституції.

З метою мобілізації народу на побудову Української держави, О.Ольжич організовує багатолюдне відзначення та звеличення подвигу героїв, які у 1921 році були розстріляні більшовиками поблизу села Базар що на Житомирщині.

Активізація діяльності ОУН на східних теренах призводить до масових арештів у Києві. Зокрема заарештовано, а згодом страчено у Бабиному Яру Олену та Михайла Теліг, Івана Рогача, Петра Кошика, Ореста Чимеринського та інших діячів ОУН.

На той час О.Ольжич як заступник Голови ОУН фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля в Україні. Він покидає Київ та оселяється на Прикарпатті, де на той час вже активно діють партизанські відділи ОУН та загони УПА.

Усвідомлюючи неминучість поразки у війні Німеччини та окупації Радянським Союзом території України, О.Ольжич ухвалює рішення про створення "Куреня смерті", загону добровольців, який мав залишитися за лінією фронту з метою проведення широкомасштабних диверсійних акцій в тилу ворога. Очевидно, що він добре розмів приреченість людей, які б відважилися на цей крок, однак вважав, що ідея нових Тернопілів чи Крутів неодмінно підніме на нову боротьбу майбутні покоління українців. Правда, О.Ольжичу так і не вдалося реалізувати свою ідею.

Фашисти чатують за ним, а в травні 1944 року на конспіративній квартирі у Львові гестапівці знаходять його й заарештовують.

Як особу особливо небезпечну для Рейху, його везуть на допит у Берлін, а згодом у концтабір Заксенхаузен, де після неймовірно жорстоких катувань він загинув. Фашисти боялися О.Ольжича навіть мертвого, а тому тіло героя було наказано спалити у крематорії.

У передмові до збірки вибраних поезій Олега Ольжича "Будьте!", що її видало націоналістичне видавництво "Культура" в 1946 році, знаходимо такі рядки: "Зосереджений на єдиній великій для нас ідеї, ідеї української національної революції, Олег Кандиба не розпорошував духовну енергію ані в песимізмі самообмеженого культурництва, ані в утопіях всесвітніх "моралізувань", а старався на конкретній землі твердими зусиллями волі будувати цитаделлю духа - Українську Державність. Слова без діла для нього не вистачало, і тому ціла творчість його - чи поезія, чи програмова стаття, чи підпільна відозва - така у високім розумінні цього слова політична і тим самим конкретна і правдива". Так, одним штрихом, у лаконічній формі окреслено сутність поезії О.Ольжича як невіддільної складової його світогляду. Іншими словами, його поетична творчість має безпосередній зв'язок із його ідеологічними та політичними переконаннями. Саме у поетичних формах О.Ольжич намагався скристалізувати власні ідеологічні і навіть політичні концепти. Спробуємо це довести на прикладі його поетичних збірок "Рінь", "Вежі" та "Підзамчя".

Але насамперед треба відзначити, що у поета не було періоду учнівства, часу на становлення. Його талант реалізувався одразу, засвітитися усіма барвами і гранями. Три такі різні на перший погляд збірки, - "Рінь", (1935); "Вежі", (1940) та "Підзамчя", (1946) - це насправді спалах однієї зірки. Праісторична тематика й мотиви древнього середньовіччя "Ріні" перегукуються з героїчним духом збірки "Вежі" та філософськими ремінісценціями "Підзамчя". Якби О.Ольжич захотів видати замість трьох збірок одну, то умовні цикли "Рінь", "Вежі", "Підзамчя" своїм фактом вибудували б доволі струнку композицію.

Не зважаючи на високі оцінки художнього рівня двох перших збірок, ще й досі побутують діаметрально протилежні погляди щодо їх ідейної спрямованості.

Першу вважають аполітичною, своєрідним наслідуванням неокласиків, зразком високого стилю й вишуканої естетики. Другу - навпаки, трактують як соціально заангажовану, де гору беруть заклики до боротьби за незалежність України.

Насправді, на нашу думку, між двома збірками існує тісний взаємозв'язок. У "Ріні" О. Ольжич намагається віднайти історико-філософські основи буття української нації, джерела її нескореності й войовничості. Гали, анти, готи - головні персонажі віршів - це ідеал хоробрості й благородства, шляхетності й мужності. Саме такими постають рядові бойовики ОУН у збірці "Вежі", де на зміну суворому минулому праісторичних часів приходить динамічне сьогодення. Набронзовані лицарі минулого наче оживають, стають безкомпромісними борцями за визволення свого народу.

"Рінь" О.Ольжича тільки на перший погляд аполітична збірка. Історіософські алюзії, заглиблення у сиву давнину - не самоціль і не наслідування неокласиків. Поет шукає філософське обґрунтування нового націоналістичного світогляду, який неминуче має прийти на зміну чужинським теоріям матеріалізму та детермінізму. Щоб бачити майбутнє, треба дивитись у минуле. Така закономірність історичного поступу. У минулому поет намагається відшукати вічні та незмінні основи буття, на які в першу чергу мала б опертися людина - творець історії:

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна,

Золоте - на світанні, за дня вітряного - срібляне,

Мідь розтоплена - озеро те ж, в надвечірніх годинах,

І застигле залізо - в ночі, у холодних туманах.

...В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце,

І для нього судився довічний почвірний колобіг.

О.Ольжич вважав, що прогрес та відносне матеріальне благополуччя зіпсували людину, а бездуховність або ж фальшива соціалістично-інтернаціоналістська культура вбивала у ній творчі потенції. Саму ж людину він хотів бачити якісно оновленою. Це добре підмітив Олег Штуль - Жданович, соратник О.Ольжича, який зокрема відзначав: "Маємо на увазі, що та людина була не зіпсута, та людина не вміла на конференціях говорити про мир, а в суті готувати війну, та людина не вміла говорити про боротьбу за правду, а торгувати тією правдою одночасно. І до образу людини морально чистої звернувся зір О.Ольжича. На рівні поетичних узагальнень цей тип "нового покоління" можна проілюструвати такими рядками:

Воно зросло з шукання і розпуки,

Безжурно-мужнє, повне буйних сил,

Закохане в свої тугії луки

І в бронзу власних мускулястих тіл.

Так солодко і передчуванні бою,

Не знаючи вагання і квилінь,

Покірну землю чути під ногою

І пити зором синю далечінь.

Ольжичеві ремінісценції також спрямовані на пошук героїчного, що в поета асоціюється з прагненням нації до свободи. Категорію героїчного О.Ольжич підносить до величини культу. Це самодостатня вартість, що вимагає самопожертви, а не просто життєвого оптимізму. Сам поет з цього приводу писав: "Починаючи старою добою і кінчаючи новітніми поетами, тягнеться червона нитка самовідданості та героїчної жертовності для ідеї". Плекати культ героїчності - це гартувати національний характер, національний дух: "Чи це дух княжих воїв, чи дух козаків, чи дух Крут та Базару, чи дух полонин Закарпаття, - це український дух і характер". Такий соборницько-ідеалістичний підхід з особливою силою проглядається у збірці "Вежі".

До збірки увійшли дві ліро-епічні поеми "Грудень 32" і "Незнаному воякові". З прадавнього минулого поет переходить у XX сторіччя й потрапляє у вир смертельної боротьби. Тут все підпорядковано одній меті: щоб "нація дужа і вічна, як Бог", перемагаючи ворогів, утвердилась на своїй землі, як "Залізна Держава". Надзвичайний динамізм, експресивність розповіді, лицарсько-романтичний пафос підкреслюють неминучу фатальність повсякчасної готовності націоналіста-революціонера до смерті. Закони боротьби вимагають чину, конкретної дії, а не пустопорожніх фраз та нарікання на "нещасну долю":

І ми будемо гідні не слави й похвал -

Учинку, що горами руха!

Гранати, петарди, живий арсенал

Із плоті розкутого духа.

Час спресовано, волю нації сконцентровано в кулаці, розрахунок тільки на власні сили:

Захочеш - і будеш.

В людині, затям,

Лежить невідгадана сила.

Чималий інтерес становить поема О.Ольжича "Грудень 32". Цей твір з'явився у 1940 році у переддень Другої світової війни, коли ОУН отримала можливість активно включитися у боротьбу за утвердження української самостійницької ідеї. Відомо, що О.Ольжич ніколи не плекав ілюзій щодо майбутніх світових баталій, а перед українською громадою ставив вимогу її мобілізації, готовності до прийдешніх змагань.

У цьому контексті поему "Грудень 32" можна вважати програмним твором поета. "Городоцький чин", "городоцька трагедія" - тема, з відомих причин, маловідома в українській літературі. А тому доробок О.Ольжича і в цьому плані видається значущим.

Василь Білас і Дмитро Данилишин, бойовики УВО-ОУН у 1932 році здійснили невдалий напад на поштову установу в місті Городку, що на Львівщині. Тікаючи, молоді хлопці були схоплені польськими жандармами й заарештовані, а згодом страчені. Але геройська постава, мужність, лицарська поведінка молодих хлопців під час суду вразили українське суспільство.

Як інтерпретує цю тему О.Ольжич? Для поета подвиг молодих галицьких хлопців, це привід для розмови більш широкої і важливої. Для автора, це нагода порушити низку проблем, які навіть сьогодні залишаються актуальними. Найголовніша з них - формування в українця характеру безкомпромісного воїна, готового віддати життя за визволення своєї Батьківщини.

О.Ольжич у притаманній йому манері - стиль, мов переблиск гострого меча, наче крицевий передзвін - не залишає ворогам України жодних шансів. Рубікон перейдено, моральний бар'єр слабкодухості подолано, всяка жертва віднині потребує помсти. Все особистісне, що пов'язане з добробутом, віднині має відійти на задній план. Лише "дух одвічної стихії", що об'єднає мільйони, поведе до вистражданої волі:

Потрібно всіх у роботі,

А серце б'є, як обух.

Прокляття моїй плоті,

Що слабша за мій дух!

До речі, у поемі не зустрічаємо імен героїв, але дух Біласа і Данилишина тут присутній. Усі авторові медитації сприймаються саме через призму подвигу бойовиків. Навіть тоді, коли поет апелює до народу, робить він це від імені полеглих героїв. Від того голос його впевнений і сильний, звідси абсолютна переконаність і віра в силу та велич своєї нації.

Неординарна поетика О.Ольжича. Мужня, сувора і лаконічна метафорика надзвичайно гармонує з формою спілкування із читачем. О.Ольжич говорить зі світом на "ти" і вважає, що має на це право, адже за його плечима "здобутий в огні бастіон" та душі "братів, що в далеких в'язницях і тих, що упали братів". В.Білас і Д.Данилишин - це символ української революції:

Майно революції - цінний

Живий боєвик повсякчас.

Сьогодні найбільшого чину

Вона зажадає від нас.

Подвиг В.Біласа і Д.Данилишина став зразком мужності й жертовності покоління до якого належав О.Ольжич. Це була одна з найтрагічніших подій, яка глибоко вплинула на почуття і свідомість не лише галичан, а й всього українського народу.

Третя збірка "Підзамчя" носить характер філософсько-індивідуальних медитацій. Вона своєрідний синтез двох попередніх збірок, де у дивовижній гармонії поєднано особисті переживання поета, його історіософічні візії та ритми тогочасної доби. Широким є тематично-ідейний спектр збірки, але провідний мотив його творчості - віра у призначення нації, людини, її чеснот і її правди тут повністю домінують:

Ясне мерехтіння кіна.

Прах, що зринає вгору.

Ти вічна й одна, Людина,

Дитя землі і простору.

Ні мертве каміння міста,

Ні мертва сила машини

Твоєї мрії не стисне,

Пориву твого не спинить.

Віра у людину гіперболізується й доходить до межі болю. О.Ольжич ставить великі вимоги до людини, коли кидає свого героя в пекло боротьби, але його подвиг - це не лише результат величезної сили духа, а й свідома причетність до духовного стрижня українського народу, тобто усвідомлення себе його частинкою, що творить націю господарів, лицарів і творців.

Своєрідний стиль поета. Як і більшість "вісниківців", тобто поетів, що гуртувалися навколо "Літературно-наукового вісника" під керівництвом Д.Донцова, О.Ольжич прагнув ясного і прозорого викладу, класичної або ж традиційної форми, що давало можливість чітко сформулювати ідею, донести її широкому загалу. Через те й мова О.Ольжича образна, експресивна, енергійна, а місцями вулканічно-вибухова. Образи монументальні, цілісні, місткі та конкретні добре вписуються в ковані строфи, що часто будуються за принципом антитези.

Як поет О. Ольжич усіляко пропагував цінності, що підкреслювали героїчну суть українця та української нації. В одній із статей він писав: "Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться уже ніяких фізичних ударів. З почуттям власного благословення на чолі, назавжди рішена на свойому шляху, в революції народжена, сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде".

У збірці "Вежі" є такі рядки:

О, вір у одваги ясне багаття,

І скинеш, як порвану лаху,

І слабкість, і сумнів, і марність життя,

Коли ти не відаєш страху

Або:

О, Націє, дужа і вічна, як Бог...

Ольжич гартував характер української людини, бо хотів, щоб залізний характер мав український народ.

Богдан Червак,

провідник Київської міської організації ОУН,

член ВО "Свобода"