Ця стаття має на меті підвести риску під критикою сучасного стану українського націоналізму й запропонувати новий підхід до розуміння націоналістичної ідеології. Що розумію під ідеологією українського націоналізму? Це комплекс фундаментальних ідей, які визначають основу самого руху та його найважливіші завдання.

Сьогодні в українського націоналізму адекватної ідеології нема. Наприклад, коли українського націоналіста запитують, за що він бореться, він відповідає щось на кшталт "щоб усе було українське". Або те, що український націоналізм зводить увесь свій дискурс до питань мови, історії й Росії, решту просто не розглядаючи.

І в такому випадку, хочемо того чи ні, але закиди в наш бік щодо відсутності в нас конструктивної програми слушні. У нас зараз тактика виконує роль стратегії, що абсолютно неприпустимо. Куди занесе нас мінлива тактична лінія, в яку ідеологічну, політичну гавань - там і причалимо. Тоді як тактика повинна виходити зі стратегії й не суперечити їй.

Ця стаття, окрім критики, має на меті дати проект конструктивної програми оновленого українського націоналізму.

Дещо про ідеологію

Яка ідеологія сьогоднішніх українських націоналістів? Побачити це можна, дослідивши дискурс українських націоналістів. Бо ідеологія виявляється у дискурсі, як стратегія в тактиці чи думки в словах. То що маємо? Українська мова, визнання УПА, Росія погана. А економіка, політичний устрій, соціальний лад, довкілля, зовнішня політика, наплив мігрантів, демографічна катастрофа, а ще десятки й сотні питань?

"Так,- кажуть націоналісти, - то вкрай важливо, але ж зрозумійте, поки українська мова, культура, історія й т. ін. не будуть поширені й визнані, економіка, геополітика, політичний, соціальний устрій - то все вторинне. Але ми щось напишемо про це у своїй програмі..."Ось і виходить замкненість на кількох питаннях і повна еклектичність в усьому іншому. Візьмімо будь-яку націоналістичну газету. Читаємо: мова, історія, українців і так без кінця пригнічують. У кращому разі якась статейка про поточну політичну ситуацію, написана в "помаранчевому" дусі. Щоб усе це читати й не здуріти від одноманітності, треба бути або "жертводайним діяшпорянином", або самому це все писати.

Чому так сталося? Чому націоналісти не хочуть оновити свій дискурс? Бо вони не можуть чітко сформулювати свою ідеологію. Ми її інтуїтивно відчуваємо, але коли нас просять сформулювати чітко, це часто викликає великі труднощі. А коли все ж справа доходить до конкретних дефініцій, то виявляється, що наші погляди подекуди дуже різні.

Тут ми впираємося у фундаментальне питання - що таке націоналізм? Якщо проведемо аналіз, то виявимо, що існує принаймні два націоналізми, точніше, дві якості націоналізму, які не можна звести до спільного знаменника хоча б тому, що вони перебувають у різних площинах.

Перший вид націоналізму - націоналізм як національно-визвольний рух. Це не ідеологія (зрозуміло, що будь-який рух має певні ідеї, на яких він ґрунтується, але далеко не завжди цей, подекуди еклектичний набір аксіом можна назвати ідеологією), а просто широкий суспільний рух за створення або відновлення національної державності. При цьому питання власне ідеологічні - філософські засади, соціально-економічні моделі, політичні проекти - другорядні, якщо взагалі мають місце.

Другий вид націоналізму - це націоналізм як ідеологія, яка має свою потужну теоретичну базу й стоїть в одному ряду з іншими ідеологіями. Головна ознака ідеології в тому, що вона дає свою, унікальну модель світу. Саме це дає націоналізм як ідеологія. Перший вид націоналізму може переходити в другий, отримувати нову якість. Інколи, як-то в Україні 20-30-х років, ми бачили органічне поєднання двох вимірів націоналізму. Це був водночас і рух за визволення, й ідеологічно відшліфований інтегральний націоналізм із всеохоплюючим світоглядом та потужною філософською базою. З погляду національної ідеології такі химери як ліберальний націоналізм, націонал-анархізм, націонал-комунізм і т. ін. у жодному випадку не є різновидами націоналізму, вони відповідно лібералізм, анархізм чи комунізм із деяким національним відтінком.

Інтегральний націоналізм, зародившись на межі століть у Франції, поширювався по всьому світу й став наймасштабнішим проектом сучасності зі зміни принципових засад цивілізації й відходу від просвітницької парадигми європейської культури. У результаті інтегральний націоналізм було представлено в десятках країн, у кожній з яких він мав свої особливості й доволі суттєві відмінності. Без сумніву, італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, хорватський усташизм, автентичний український націоналізм, іспанський фалангізм та інші інтегральні рухи мали одну світоглядну основу й були складовою частиною консервативної революції, яка висунула альтернативу ліберально-капіталістичній та більшовицькій системам.

У результаті поразки інтегрального націоналізму в Другій світовій війні й через чинники суто кон'юнктурні український націоналізм відмовився від своєї першої іпостасі - інтегрального націоналізму, перетворившись на широкий і, по суті, ідеологічно-еклектичний рух за визволення. Тобто український націоналізм як ідеологія перестав розвиватися. Такий "тимчасовий" (на перший погляд) крок призвів до того, що націоналізм як ідеологія й досі перебуває у стані глибокого сну й повної марґіналізації. В умовах совєцької окупації ні про який розвиток ідеології не йшлося, а еміграційні націоналістичні організації перетворилися на суміш комерційних структур і клубів за інтересами, які як вогню боялися звинувачень у "фашизмі" і всю свою (на той час уже слабеньку) теоретичну потугу пустили на заперечення інтегрального націоналізму. Якщо ж говорити про тогочасну Україну, то після придушення спротиву УПА дієве націоналістичне підпілля, яке ще несло в собі традиції автентичного націоналізму, було знищено. А рух дисидентів, на основі якого потім виник Рух за перебудову, був антинаціоналістичний, він уболівав за ленінську національну політику. Жодного стосунку до націоналізму ні Рух, ні його мертвонароджені "потомки" у вигляді "націонал-демократичних" партій не мали, не мають і ніколи не матимуть. Це політичні, ідеологічні й естетичні послідовники грушевських, винниченків, петлюр та інших ліберально-соціалістичних химер. Таким чином, коли на Україну "впала" незалежність, тут не було сил, здатних на створення масштабної націоналістичної структури. Оскільки інтегральний націоналізм усе ще перебував в анабіозі, то націоналісти, які почали з'являтися в Україні, були продовжувачами діаспорської безідеологічної мертвечини.

У цьому причини поразок і марґінальності українського націоналізму. Через те, що мислили не конкретними категоріями національної ідеології й економічного націоналізму, а абстрактно-романтичними категоріями суспільного руху за незалежність, нас одразу занесло в ліберальний дискурс і там було перетворено на прислужників ліберально-помаранчевого мейнстріму. Якби ми від початку стали на інтегральні позиції, то не те що не йшлося б про стратегічні союзи з "націонал-демократами" та помаранчевими, а вони були б об'єктом найжорсткішої нашої атаки. Сьогодні, після років стагнації, український націоналізм повинен нарешті прийти до своїх автентичних джерел.

Український націоналізм: історія недуги 

Ретроспективність означає повну зверненість у минуле. Минуле - не просто вектор сучасного українського націоналізму, воно, за великим рахунком, єдине поле його реальної зацікавленості. Це виявляється, приміром, у тому, що акції українських націоналістів майже завжди проводять з приводу історичних дат, а реальна діяльність багатьох націоналістичних організацій здебільшого обмежується історичними дослідженнями. Часто намагання актуалізувати в свідомості ретронаціоналістів проблеми сучасності викликають навіть роздратованість, адже відривають від цікавої справи копирсання в історичному минулому.

Не треба плутати це з традиціоналізмом, який є однією з основ правої ідеології. Традиціоналізм передбачає дієвість традиції й творення нових форм життя, які є продовженням традиції за своїм духом, а не буквою. А ретронаціоналізм абсолютизує букву, в той самий час за жонглюванням цитатами з канонізованих текстів, фетишизацією символіки та поклонінням сакралізованим особам втрачається справжній дух націоналізму, внутрішня суть замінюється абсолютизацією зовнішніх атрибутів. Причому дуже важливо зауважити: майже завжди український націоналізм минулого трактують украй тенденційно, деякі сучасні "націоналісти" з усіх сил хочуть, приміром, подати Сціборського чи Донцова ледь не демократами й борцями за "загальнолюдські цінності". Не треба відкидати минулого або мавпувати своїх попередників, а необхідно на основі історичної традиції витворити нове. А ми все ще живемо на спадщину, залишену нам попередниками з ОУН, не бажаючи творити власне багатство, яке передаватимемо вже своїм наступникам.

Вторинність означає несамодостатність, залежність і спрямованість на який-небудь зовнішній об'єкт. Тобто позиція сучасних українських націоналістів дуже часто (якщо не завжди) формувалася не за якоюсь власною внутрішньою логікою, а лише на основі простого антагонізму стосовно зовнішнього об'єкта. Якщо Росія проти НАТО - то ми маємо бути обома руками за! Якщо в СРСР була планово-адміністративна економіка, то у нас має бути абсолютно вільний ринок і то якнайшвидше!.. Травматичний досвід співжиття з Росією викликав появу комплексу, який виявляється саме в такій вторинності дій та бажанні втечі куди завгодно, аби тільки якнайдалі від демонічного архетипу Москви як уособлення "метафізичного зла" - центрального елементу ретроспективного націоналізму. Така прив'язаність призводить до того, що український націоналізм фактично стає дзеркальним відображенням націоналізму російського, з точністю до навпаки копіюючи всі його рухи. Без знищення прив'язки ми приречені вічно танцювати цей божевільний танок, і годі навіть мріяти про якусь самодостатність. Ліберальність означає зануреність українського правого руху в ліберальний дискурс із яскраво вираженими українськими етнокультурними та лінгвістичними акцентами. Ліберальність є чи не найнебезпечнішою хворобою українського націоналізму, що перетворює його на малоцікаву й аморфну "націонал-демократію", явлену в лібералізованих етнографічних гуртках. У цьому контексті вкрай важливо зазначити, що саме слово "лібералізм" націоналісти загалом помірковано критикують, але при цьому надають йому неадекватного змісту. Під "ліберальністю" в таких випадках розуміють пасивність, нерішучість, зрадливість, непослідовність, тобто коли націоналістичний публіцист критикує лібералів, то він критикує їхню нерішучість у досягненні цілей, але аж ніяк не самі цілі. З цього випливає, що націоналіст і ліберал мають, по суті, спільні цілі, тільки націоналіст рішучіший і послідовніший у їхньому досягненні. Тобто виходить приблизно так: ліберали обіцяють вступити в НАТО і ЄС, але ніяк не можуть, бо вони нерішучі, прийдуть націоналісти і вступлять; ліберали хочуть створити абсолютно вільний ринок, але не можуть, прийдуть націоналісти і зроблять.

І цей дегенеративний абсурд - загальне місце у "націоналістичній" публіцистиці! Хоч як прикро, але "націоналісти" позиціонують себе як "рішучих лібералів" і "правильних, послідовних помаранчевих", тобто критикують помаранчевих не за їхні принципові основи, а лише за їхню нерішучість у досягненні цілей, "які для всіх спільні"! Таке "позиціонування", крім завчасної згоди на марґіналізацію, ще й на руку різного роду комуністам і прогресивним соціалістам, які у своїй пропаганді малюють українських націоналістів як найзапекліших борців за вступ до НАТО й "західний спосіб життя", такий собі "передовий загін лібералізму й американізму в Україні". Пасивність виявляється в усьому, починаючи від ідеологічних установок і закінчуючи конкретними методами боротьби. Дотепи про "революційних продавців книжок" (вигадані й поширювані, до речі, самими українськими націоналістами) вже стали хрестоматійними. Але іронія в тому, що в тих книжках якраз пишуть про активні методи боротьби, агресивність і чин заради чину. Ілюзорність означає безоглядну й наївну віру в те, що як тільки вдасться донести до "широких зденаціоналізованих мас" якесь майже сакральне знання (яке, знову ж таки, майже завжди стосується інтерпретації історичних подій минулого), то це автоматично призведе до їхнього (мас) прозріння та навернення до українського націоналізму. А ситуація, коли це сакральне знання не призводить до очікуваного ефекту, викликає в українського націоналіста болюче нерозуміння й розгубленість. Культурництво - ще одна болячка українських націоналістів. Це зведення усього спектра проблем, які потребують розв'язання в українському соціумі, до питань так званих "гуманітарних" і розуміння національної культури як примітивної шароварщини і колгоспної творчої самодіяльності.

Новий націоналізм

Новий український націоналізм повинен стати принципово новою ідеологічною цілісністю, а саме державницьким інтегральним націоналізмом ХХІ століття. Шлях такого перетворення не буде легким, але без його проходження годі говорити про якусь перспективу.

Засади нового українського націоналізму: Авторитаризм - принцип побудови держави і всіх інших соціальних інституцій. По-перше, він виявляється у створенні чіткої ієрархічної системи управління, де керівник несе персональну відповідальність за всі свої рішення. Тобто обсягу влади має дорівнювати обсяг відповідальності за неї. По-друге, авторитаризм передбачає демонтаж збанкрутілої й неефективної системи політичної демократії, яка не зміцнює сили нації, а навпаки, сприяє її деградації. Задурюючи людям голови ілюзією політичної боротьби, демократія насправді - прикриття системи, за якою правлячу верству складають пройдисвіти, покручі, холуї й дегенерати, фізичні й моральні потвори, які дбають лише про особисте збагачення. Тому, керуючись принципом авторитаризму, ми зможемо змінити нарешті цей ганебний стан, привівши до влади справжню національну еліту - морально зрілих синів і дочок свого народу. Тільки така еліта спроможна вивести нас із тотальної кризи. Ніяка демократія як правління найгірших ніколи на це не буде здатна. Подальша "боротьба" політичних партій, які насправді є конторами з обслуговування інтересів олігархів та плацдармом для найбезпринципніших кар'єристів, ще більше погіршуватиме ситуацію, знищуючи наш народ. Політична боротьба в середовищі нації неприпустима. Політичні партії слід ліквідувати. Принцип політичного представництва через політичні партії варто замінити принципом професійного представництва всіх верств нації. Будь-яке політичне життя поза державою неможливе.

Великодержавність означає побудову не просто держави, а могутньої, великої України, бо якщо Україна не стане великою, її взагалі не буде. Сучасна епоха ставить перед нами нові умови. Доба національних держав у традиційному розумінні цього слова остаточно завершується. Настає епоха реґіональних центрів сили, яких буде небагато, але навколо них концентруватиметься вся політична й економічна могутність. Ті національні держави, яким масштаб не дозволяє бути могутніми центрами впливу, в нових умовах багатополярного світу просто не зможуть стати глобальними гравцями і в кращому разі будуть змушені долучатися до вже існуючих.

Ці принципово нові умови не можуть не торкнутися й націоналізму, змушуючи його суттєво перебудуватися. Тому годі сподіватися на успіх, якщо ми й далі стоятимемо на ідеологічних позиціях позаминулого століття і вперто ігноруватимемо те, що відбувається навколо. Ми маємо згадати свої великодержавницькі амбіції: ми не народ-страждалець (саме так намагаються представити нас деякі націонал-мазохісти), а могутня нація-переможець. Тому згадаймо ту традицію, яка давала нам силу бути переможцями серед народів. Цю традицію ми умовно назвемо давньоукраїнською. Тільки наснажуючись із цього джерела, українська ідея могла наповнюватися реальним змістом і творити дивовижні форми життя: найбільша держава Середньовіччя Київська Русь, унікальний феномен українського козацтва - все це має безпосередній стосунок до цієї традиції.

Саме тому Російська імперія узурпує право на це життєдайне джерело. Геополітичні реалії змушують нас бути великою державою. Великий рівнинний простір від Уралу до Карпат і від Чорного до Балтійського морів передбачає домінуючий центр, який є одним із глобальних центрів сили. У різні історичні періоди на цьому Великому просторі були різні державні центри: Київська Русь, Золота Орда, Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Російська імперія, СРСР. Це держави різної природи і з різними етносами-домінаторами, але їх об'єднує те, що вони були одними з наймогутніших держав свого часу і їхня могутність не обмежувалася цією великою рівниною. Сама природа Великого простору така, що одночасно на ньому не може існувати кілька рівноцінних центрів сили. Завжди буде домінувати один центр, питання лише в тому, де він - у Москві, Варшаві чи Києві.

Ми повинні нарешті подолати комплекс меншовартості й на повний голос заявити про свої великодержавницькі амбіції, почавши боротьбу за право бути метрополією під стягом тисячолітньої державницької традиції. Ми повинні перестати поводитися як упосліджена національна меншина, заклопотана захистом своїх культурно-лінгвістичних прав. Ми маємо розвинути великодержавність на основі своєї культури як джерела розвитку цілої цивілізації. Ми перетворимося на центр тяжіння не тільки Східної Європи (яка нині ще здатна, на відміну від Західної, стати центром Європейського відродження), а й цілого континенту, що вже агонізує від втрати власного генофонду й культурного обличчя. Форма майбутньої Української держави, звичайно, буде цілком нова. Це буде щось на кшталт наддержави - цивілізації, основа могутності якої ґрунтуватиметься на характері інформації, що вона продукуватиме.

Політика збереження й примноження національного генофонду має два аспекти. По-перше, це чітке усвідомлення катастрофічного стану європеоїдної раси, проти якої триває планомірна війна на знищення. Оскільки українська нація - її органічна частина, то доля раси - і наша доля. Годі сподіватися, що коли вся Європа перетвориться на семіто-негроїдо-монголоїдний субстрат, то наша доля може бути інша. По-друге, оскільки українська нація - нація-асимілятор, то ми маємо чітко визначати, хто може бути асимільований, а хто ні. Очевидно, ми повинні асимільовувати лише представників європеоїдної раси, бо міжрасове змішування призведе до знищення нашого генофонду. Поняття держави й нації повинні збігатися. Нація - це гомогенна спільнота, яка базується на біологічній основі - расі та культурних, мовних, ментальних ознаках, що вирізняють її серед інших націй цієї раси. Відповідно ні про які "національні меншини" в рамках єдиної нації-держави не може бути мови.

Подолання демографічної катастрофи й відновлення генофонду нашого народу - ось першочергове завдання українського націоналізму. В Українській державі нормою мають бути сім'ї з трьома-п'ятьма дітьми. Дитяча і молодіжна політика повинна стати стратегічним напрямом політики державної. Антиолігархізм - це усвідомлення необхідності демонтажу економічної системи олігархічного капіталізму, яка існує у зв'язці з політичною системою парламентської демократії.

Усі ресурси нашої країни перебувають під контролем купки бариг неукраїнського походження, які, паразитуючи на тілі нашої нації, отримують свої надприбутки. Водночас, для прикриття такого стану справ та замилювання очей нашому народові, вони створили ширму, яку називають демократією. Перетворившись на закриту страту, політична й економічна псевдоеліта, яка в абсолютній більшості складається з дегенератів, поділилася на партії, які нібито ведуть між собою боротьбу. Насправді ж усі вони - це єдина клоака, яка існує за одні й ті ж гроші, й єдина мета життя якої - отримання ще більшої кількості грошей у свої кишені. Олігархічна система призводить до ситуації, коли державою, її народом і національним багатством розпоряджаються антиукраїнські виродки, які розцінюють нас лише як поживу, з якої можна викачувати ресурси. Систему паразитизму слід змінити. Ми повинні створити надпотужну державу, що контролюватиме стратегічні галузі господарства, об'єднані у виробничі синдикати, де буде досягнуто компромісу між приватними роботодавцями, працівниками та державою.

Тільки економічна потужна держава, підтримана своєю нацією, зможе провести масштабну націоналізацію награбованого майна, знищити олігархічну систему та звільнитися від диктату транснаціональних корпорацій. Побудова нового соціального ладу повинна ґрунтуватися на арійських принципах суспільного устрою, тобто поділу соціуму не на ворогуючі класи, а на продуктивні суспільні верстви: продуцентів духовних цінностей, управлінців та військових, державних службовців та продуцентів матеріальних цінностей. Кожна з цих верств, належність до яких залежала б від особистих якостей людини, виконувала б свою, не менш важливу, ніж в інших, функцію. Тільки такий лад гарантує можливість творення гармонійного й справедливого суспільства. Осягнення сутності національної культури полягає в сприйнятті її як життєвого простору нації, усвідомлення тисячолітньої традиції національної культури й її невичерпної сили. Це розуміння залежності рівня культури та її змісту від сили і природного генія народу, що її творить. Культура - це духовний вплив сили народу. Продовження тяглості традиції інтегрального націоналізму. Намагання штучно представити український націоналізм як замкнене й відрізане од світу явище, яке нібито не мало нічого спільного з іншими схожими рухами в інших країнах, не витримує критики. Без правильного осмислення ідеологічної спадщини 20-30-х років ХХ століття нам не вдасться створити нову життєдайну ідею націоналізму. Йдеться не тільки про український націоналізм (хоч про нього насамперед), а про всі інтегральні рухи тих часів.

Слід усвідомити, що перемога націоналізму в одній Україні все одно не дасть змоги одразу виконати програму-максимум. Її можна виконати тоді, коли сумарна політична й економічна вага націоналізму в цілій низці потужних європейських країн не дозволить знищити зародки Нової Європи ззовні. Але друга хвиля консервативного прориву не відбудеться, якщо не буде знято анафему з його першої хвилі. Доки не буде кардинально переоцінено роль інтегрально-націоналістичних режимів у першій половині ХХ століття, доти вся права Європа буде відрізана від свого коріння й нидітиме на манівцях ліберального метанаративу. Ключовий момент цього процесу - редемонізація націонал-соціалізму. Цей рух, доволі еклектичний, маючи чимало вад, очевидно, є наймасштабнішим з усіх інтегральних рухів часів першої хвилі консервативної революції, і саме тому став першим об'єктом безпрецедентної історичної фальсифікації з боку переможців у Другій світовій війні, яка, по суті, була війною трьох ідеологій - інтегрального націоналізму, комунізму й лібералізму. Варто відзначити, як легко "такі різні" комуністи й ліберали об'єдналися для боротьби проти націоналізму. Це ще одне свідчення того, що комунізм і лібералізм мають одну метафізичну основу й орієнтовані на одну мету, відрізняючись лише в методах.

Отже, без редемонізації націонал-соціалізму, яка повинна відбуватися в руслі історичного ревізіонізму, що вже став цілісною науковою школою, незважаючи на шалений тиск ліберальної системи, не буде Нової Європи і Великої України. Потрібно висвітлити ці рухи, їхню суть, не оминаючи і їхніх помилок та прорахунків, часто неприпустимих і фатальних. Не треба ані прикрашати, ані захоплюватися цими рухами. Варто просто й чесно вказати на позитиви, які були в тому ж націонал-соціалізмі, порівняти їх із негативами й підбити підсумки. І крок за кроком поширювати правду, звільняти свідомість від абсурду й брехні. Таким чином, підводимо риску під розділом, який мав накреслити обриси нового націоналізму, або ж соціал-націоналізму, який на місце ретроспективності, вторинності, ліберальності, пасивності, ілюзорності ставить авторитаризм, великодержавність, політику збереження і помноження українського генофонду, антиолігархізм, арійський суспільний лад, осягнення сутності національної культури й традицію інтегрального націоналізму.

Політичний спектр

Для повноти картини треба зробити огляд політичного спектра нашої країни, який можна розглядати в ідеологічному та неідеологічному вимірах.

До неідеологічного належить увесь політичний мейнстрім - парламентські партії. Усі ці структури не мають жодної ідеологічної основи і йдуть туди не заради відстоювання високих ідеалів. Це просто банальні контори з обслуговування інтересів різних олігархічних кланів, причому цього ніхто особливо не намагається завуалювати. Якщо там й існують якісь гасла чи примітивна демагогія, яку видають за ідеологію, то тільки для того, щоб цю контору можна було в масовій свідомості відрізнити від іншої. Крім цього, між ними нема жодної різниці. Тільки сміх викликають недолугі спроби поділити цю клоаку на "правих" і "лівих".

Ідеологічний вимір нашого політичного спектра складають найрізноманітніші політичні марґінали, тобто ті, кому нема місця в сьогоденному політичному мейнстрімі. Тут бачимо справжню ідеологічну боротьбу і впертість. Цей, здебільшого вуличний, андеґраундний вимір політики захопили праві й ліві радикали, за якими, як правило, не стоїть жодна серйозна матеріальна база. Свою політичну діяльність вони ведуть на голому ентузіазмі, а їхні цілі, як завжди, глобальні. Можна з упевненістю сказати, що саме в радикальних політичних угрупованнях сконцентровано пасіонарну частину нашого соціуму (пасіонарність може бути як зі знаком плюс, так і навпаки), яку не влаштовує нинішня система і спосіб утворення еліти. Ця частина суспільства ладна покласти своє життя заради якоїсь великої мети. Пасіонарії - це ті, хто виступає передвісниками і першими втілювачами великих суспільних змін, які тягнуть інших за собою. До цього виміру політики належать й українські націоналісти. Хоч далеко не всі, хто називає себе українськими націоналістами, - пасіонарії. До останніх належать лише ті, хто вже перейшов або поступово переходить на позиції нового українського націоналізму. Сьогодні марґінальний вимір української політики дуже вузький, але має тенденцію до розширення. У певний момент він витіснить неідеологічний вимір, перетворившись на єдине реальне поле політичної боротьби, а сьогоднішній мейнстрім, остаточно втративши концептуальність, зникне дуже швидко. Тому, зрозуміло, нас більше цікавить те поле, в якому перебуваємо ми і яке з часом стане основним.

Гаяти час на аналіз мейнстіму не варто - несуттєво, який саме з неукраїнських олігархічних кланів матиме контрольний пакет влади. У нашому житті від того нічого не зміниться. Отже, хто складає марґінальний вимір політики? Почнемо з ультралівих. Це різні анархо-комуністи, екологісти лівацького штибу, антифа тощо. В контексті цієї статті всі вони цікаві для нас у двох аспектах. По-перше, це розрив "нових лівих" зі "старими", тобто "канонічними" комуністами, прогресивними й просто соціалістами. По-друге, це питання "українізації" "нових лівих" і намагання ввести в український політичний дискурс поняття "націонал-антифа". З першим питанням усе більш-менш зрозуміло. Намагання "нових лівих" наслідувати західні лівацькі рухи вимагає розірвати не тільки співпрацю, а й асоціації зі "старими лівими", які не мають жодного стосунку до сучасного лівацтва. У статті "Нотатки про український правий рух" я намагався довести, що ПСПУ, яку вважають "ультралівою", за суттю права партія, яка стоїть на позиціях російського і радянського націоналізму. До ПСПУшного ідеологічного "букета" треба додати лише "самодєржавіє", адже "православіє" і "народность" там уже давно органічно прижилися. У тому, що "нові ліві" щосили хочуть відмежуватися від радянських консерваторів, нема нічого дивного. Друге питання і цікавіше, і складніше. Так звана "українізація" молодих лівацьких рухів - насправді одна з найсерйозніших загроз правому руху. Те, що праві звузили свій дискурс до кількох питань - мови, історичної справедливості та імперіалізму Росії - дало можливість лівим навіть частково паралізувати і так хворобливий правий рух. Здебільшого через намагання знайти проблемні зони, які дали б змогу показати свою відмінність від "старих лівих", "нові ліві" залізли в традиційне поле правих. І це викликало в багатьох "національно свідомих" людей когнітивний дисонанс. Молоді ліві розмовляють українською (принаймні публічно), визнають УПА (боротьба з тоталітаризмом) і критикують усілякий імперіалізм, зокрема й російський. І багато "національно свідомих", бачачи це, роблять висновок: коли так, то вони - нормальні хлопці, й нам із ними по дорозі. Але такий висновок украй недалекоглядний, бо призводять до занепаду українського правого руху та скочування вліво. Такі висновки логічно випливають із попередніх, коли деякі праві казали: КПУ - погана, бо це неукраїнські ліві, ось прийдуть українські ліві (тобто розмовлятимуть українською?) і вони будуть хороші. Такі міркування викликають подив своєю поверховістю. Лівацтво - це завжди деградація та ідеологія неповноцінних, і немає різниці, якою мовою розмовляють її адепти. Обкурені паризькі студенти зразка 1968 року, яких копіюють "українські ліві", несли потворство й виродження, знищували останні бастіони здорових ідей у Європі. Саме покоління тих, хто горланив "забороняти заборонено", остаточно перетворило колись величну Європу на лівацько-ліберальний Євросоюз - інструмент знищення корінних народів континенту. І як можна вважати тих, хто захоплюється цими гаслами, хто продовжує знищувати все здорове й величне, нашими друзями? Яка різниця, якою мовою вони розмовляють? Вони виступають проти всякого імперіалізму? Тобто виступають і проти нас - українських борців за великодержавність. Вони - за емансипацію особистості, тотальну свободу тощо - а ми за дисципліну, ієрархію, порядок; вони - за "вільну особистість" (виродженого дегенерата-збоченця), а ми за Людину - носія великих цінностей, волі й сили. Вони проти расизму (тобто за знищення білої раси та перетворення Європи на расовий відстійник), а ми за боротьбу всіх білих націй за збереження власного життя. Тобто робимо висновок: "націонал-антифа" - це спроба перетворити правий рух на деградоване лівацтво з усіма наслідками. Ще одні жителі політичного марґінесу - ультраправі гітлерофіли (германофіли). Здебільшого це молодь, яка належить до субкультурних молодіжних середовищ. До вад належать: часто патологічне антипартійництво й анархічність, несприйняття й острах перед будь-якою організованістю та порядком, загалом низький рівень ідеологічної підготовки й політичної грамотності, обмеженість рамками молодіжної субкультури. Субкультурний характер цього середовища не дає йому розвиватися й ставати реальною силою, вийти на вищий рівень. Щодо ідеології, то тут ми навряд чи можемо говорити про неї як таку. Скоріше може йтися про фетишизацію зовнішніх атрибутів німецького націонал-соціалізму, приводячи до його сліпої ідеалізації. Причому часто (хоча здебільшого підсвідомо) це перетворюється на інструмент епатажу, захоплення формою, яке майже завжди поєднується зі слабким розумінням змісту і, тим більше, мети діяльності. Є рація в погляді, який припускає, що субкультурно-анархічний характер ультраправих молодіжних рухів у повоєнній Європі запрограмовано навмисно, аби схильна до правих ідей пасіонарна молодь "випускала пару" в допустимих формах, марґіналізувалася й не могла скласти реальної загрози ліберальному режиму. Тому ультраправих германофілів не можна сприймати як силу, яка зможе самостійно, зсередини організуватися в продуктивний рух. Вони мають стати одним із середовищ, які на перших етапах складуть кістяк нового соціал-націоналістичного руху, що поставить їхній стихійний запал на міцні організаційні та ідеологічні основи.

Деякі висновки

Новий соціал-націоналізм має розпочатися з остаточного й повного розриву з лібералізмом. Ми повинні безжально й швидко позбутися вже мертвого, але все ще за інерцією присутнього в українському дискурсі конструкту під назвою "націонал-демократія". Ми повинні остаточно ліквідувати той низькопробний ідеологічний сурогат, який заважає українському правому рухові стати справді масовим і актуальним. В умовах постколоніального розвитку України "націонал-демократія" виступила таким собі замінником правої ідеології, приблизно як жувальна ґумка замінює смак справжніх свіжих фруктів. Через слабкість націоналізму і його, за великим рахунком, інтегрованість у загальний "націонал-демократичний" контекст, та частина суспільства, яка могла і може бути нашою базою, стала електоральним полем, на якому випасалися "націонал-демократи", з самого початку переповнені кон'юнктурниками, колишніми гебістами, комсюками та іншим збродом, що вчасно перефарбувався у жовто-блакитні кольори. "Націонал-демократія" (як і "помаранчевізм" - ідейний наступник націонал-демократії) не є політичною ідеологією. Це сукупність постімперських комплексів, ліберальні мотиви і, в кращому разі, українське культурництво. Це не більше, ніж безалкогольне пиво від політики. Це яскравий приклад того, що Донцов характеризував як "провансальство" з усіма його атрибутами. Причому історія повторюється: український націоналізм 30-50 рр. ХХ століття розпочався саме з критики й остаточного розриву з провансальством, а сьогодні новий український націоналізм не відбудеться, якщо не переступить через труп "націонал-демократії". Новий український націоналізм має методично руйнувати всілякі асоціації з "націонал-демократією", "помаранчевими" і лібералізмом, принципово позиціонуючи себе як антиліберальна сила. Ліво-ліберальний симулятор буде замінено на повноцінний і несимулятивний правий рух. Новий національний рух повинен ставити перед собою мету - побудувати Велику Україну на основі українського державного ладу. Це здатний здійснити тільки новий український націоналізм, поставивши перед собою високе завдання стати великим націєтворчим і державотворчим рухом.

Андрій Іллєнко,

заступник голови Київської міської організації ВО "Свобода"