14 жовтня вже третій рік поспіль - це день, коли центр Києва нагадує зону, наближену до бойових дій, а до столиці додатково стягують тисячі стражів порядку. Для міліції це додаткові клопоти, а для політичних активістів з ворогуючих таборів - шанс на очах усієї країни заявити про свою позицію і, при нагоді, з'ясувати стосунки з ідеологічними противниками у вуличній бійці.

Цього року День УПА не приніс несподіванок. 14 жовтня 2005 року масове протистояння в Києві було чимось новим, міліція не була готова до цього і кілька разів "проґавила" доволі численні бійки. Тоді ворожі колони зіткнулися лоб у лоб просто на Хрещатику, і правоохоронці не змогли одразу опанувати ситуацію. Два роки тому націоналісти мали реальний шанс прорвати-таки червону блокаду Майдану і пройти Хрещатиком, але на заваді стала неорганізованість, поверхові уявлення про наміри супротивників та чисельна меншість, яка була наслідком повної відсутності анонсування тієї акції серед киян і мінімальне залучення активістів з реґіонів.

Торішній День УПА планували завчасно, усунули вади в організації, провели повноцінну рекламну кампанію в Києві та залучили людей з областей. Відповідно набагато серйозніше до акції поставилася і влада, яка як вогню боїться радикалізації суспільства, що може виникнути після масових заворушень цього дня.

Силові служби контролювали кожний крок націоналістів і не допустили (за винятком кількох локальних спалахів) жодних протистоянь, усе пройшло більш-менш тихо і мирно, хоч очікували іншого. Тоді події 14 жовтня сприймали крізь призму 2005 року, тому сприймали двояко - з одного боку (торішня ганьба, коли червоні вивели більше народу) праві отримали символічну перемогу, адже їхня колона була набагато чисельнішою (і молодшою) за колону україножерів, а з іншого - пам'ятали адреналін 2005-го і реальну можливість проходу Хрещатиком, про який 2006-го вже не йшлося. Тому через невиконання головної мети - маршу центральною вулицею столиці - переможною ту акцію назвати не можна.

Цього року все було по-іншому. По-перше, свої корективи внесли позачергові вибори, які залишили на підготовку до 14 жовтня трохи більше тижня. По-друге, помірковане крило правих, яке підтримує та стимулює діаспора та частина лояльно налаштованої до УПА влади, одразу заявило про свою відмову від участі у будь-яких "конфліктних" і "політизованих" акціях, натомість зосередившись на проведенні заходів "для своїх" - з молебнями, плачами, піснями, але без жодних "провокацій" і "агресії". По-третє, навіть ті, хто все-таки виступав за проведення активних акцій, майже не плекали ілюзій, які ще були напередодні 14 жовтня 2006 року. Тобто заявку на марш Хрещатиком, звичайно, подали, тільки сумнівів у тому, що цю ходу суд заборонить, не мав ніхто. Так само не було сумнівів, що міліція не допустить серйозних сутичок. Пропав і дух конкуренції - всі розуміли, що правих буде значно більше, тому символічну перемогу в чисельності вже не вважали вагомою.

Отже, тепер власне про події, які відбулися в неділю у Києві. Було цікаво, скільки зможе зібрати "Свобода" та організації, що до неї долучились, о десятій ранку біля пам'ятника Шевченку. Вдалося зібрати 5-7 тисяч осіб. Там відбувся мітинг (авторові цих рядків випала честь на ньому виступити), потім було сформовано колону, яка під бій барабанів рушила по Володимирській до Софійської площі, де повинні були пройти "офіційні" урочистості. Великого інтересу молебні та "театралізовані дійства" у молоді (з якої переважно складалася

"свободівська" колона) не викликали, тому було прийнято рішення продовжити марш вулицями Києва. Після тривалих переговорів з міліцією щодо маршруту стало зрозуміло, що потрапити на Хрещатик не вдасться.

Тому колона молодих націоналістів, яку очолили хлопці з "Патріота України", пішла Володимирською повз площу Льва Толстого і Великою Васильківською до Будинку кіно, в якому о 15.00 мала відбутися "свободівська" партійна конференція.

Тим часом народ із Софійської площі почав потроху розходитись: частина пішла в Палац "Україна", де за кілька годин мали продовжитися офіційні урочистості за участю чиновників, а дехто пішов гуляти центром Києва, шукаючи можливих зустрічей із комуністами та вітренківцями, які зосередилися біля пам'ятника Ленінові та на Бессарабці і яких цього разу було жалюгідно мало. Саме тоді виникло кілька конфліктів. Червоні мають бути дуже

вдячні міліції, бо якби не вона, для них усе могло б завершитися зовсім по-іншому. Далі все відбувалося тільки за сценарієм: "Свобода" провела свою конференцію, "офіційні" націоналісти відсвяткували в Палаці "Україна". Увечері довелося робити об'їзд по районних відділках міліції, де сиділи затримані націоналісти.

На перший погляд, 14 жовтня цього року минуло надто спокійно. Але насправді таке відчуття виникає лише тому, що багато націоналістів цілий рік налаштовують себе на цей день як на війну, і якщо такої не було, в них виникає природне розчарування. А якщо абстрагуватися від тих кількох сотень пенсіонерів і напівбомжів, які стояли під червоними прапорами? Якщо ставитися до них адекватно - не бачити їх як ворога, рівного собі, а розцінювати

лише як купку клоунів і марґіналів, що виходять цього дня на вулиці зі своїми червоними ганчірками тільки тому, що точно знають: міліція оточить їх щільним кільцем і не дасть зустрітися з націоналістами?

Тоді ми можемо говорити про чудову і масштабну акцію, яку провели в Києві праві. У неділю крапки над "і" було розставлено по-новому - тепер сенс 14 жовтня не в протистоянні з червоними, які остаточно марґіналізувалися, а у поступовому розмежуванні прихильників визнання УПА на тих, хто стоїть на ліберальних позиціях, і тих, хто стоїть на власне націоналістичних. Процес, який розпочався в інтелектуальному середовищі, поступово переходить і на вулиці.

14 жовтня 2005 року, хоч як це парадоксально, стало днем початку відродження українського націоналістичного руху, який прокидався від сплячки першої половини 2000-х. 14 жовтня 2007-го ми стали свідками того, що новий правий рух уже впевнено стоїть на ногах. Отже, до зустрічі 14 жовтня 2008-го!

Андрій Іллєнко,

заступник голови Київської міської організації ВО "Свобода"