Я, Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя

(З Декалогу українського націоналіста)

Правильний вибір зовнішньополітичних орієнтирів - це запорука гармонійного розвитку будь-якої держави. Проблеми зовнішньої політики не є простими, а їх розв'язання не може узалежнюватися виключно від сьогочасних політичних переконань. Скоріше навпаки: будь-які геополітичні моделі мають бути результатом історіософських узагальнень, базуватися на основі національно-традиційних вартостей.

"На грані двох світів"

В 30-40 роках минулого сторіччя теоретиками й ідеологами українського націоналізму була опрацьована оригінальна концепція геополітичного майбутнього Української держави, основні елементи якої не втратили своєї актуальності.

Державне оформлення національних устремлінь аж ніяк не є межею для подальшого самовираження нації. Нація - явище культурне і перебуває у постійному змаганні з іншими національними культурами; і це протистояння не визнає кордонів. Іншими словами, "імперіальний" дух - є неодмінною ознакою кожної здорової нації. "Нація, що залишається у своїх межах, не тужить за духовною і державною експансією, не знає імперіальної тенденції, - нація нежива", - наголошував О. Ольжич. Прикладом для нас тут може бути держава Київська Русь, коли український народ активно поширював на Схід, Південь та Північ свою власну цивілізацію, залишив у спадок майбутнім поколінням величні пам'ятки духовної і матеріальної культури, мав тісний зв'язок з європейським світом.

Відомий поет, філософ і культуролог Євген Маланюк у своїй праці "Нариси з історії нашої культури" відзначав: "Наша бо земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади - родовища пізнішої культури і Риму, і Європейського Заходу. В цей факт варто вдумуватися частіше і глибше. Наша земля, отже, знаходилася в крузі великої, в своїм універсалізмі неперевершеної, властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ, із якого частини, варіанту, витворилася геть пізніше вся західна культура, вся західна цивілізація сучасна і все те, що нині називаємо європейською культурою".

Приналежність до "антично-грецького" кругу зумовила наш пізніший "індивідуалізм", антроцентричну, або людяну, релігійність нашої свідомості, на відміну від колективіської та автократичної свідомості Півночі.

На зміну Греції, як зазначає Є. Маланюк, прийшов Рим, однак "Рим до нашої землі доходив, на окраїнах її перебував, але на нашій землі, як цілості, ніколи довше не зупинявся".

Як відомо, зміст поняття "Рим", насамперед, визначається мілітарністю, войовничістю і законослухняністю (римське право). Роль "Риму" в нашій історії виконали Готи, Варяги та Візантія. Зокрема Є. Маланюк як прихильник "норманської теорії" особливо підкреслював значення "варязтва", яке навчило наш народ міцно тримати в руках не лише хліборобський серп, а й меч.

Отже, вектор української геополітики так чи інакше завжди був спрямований на Європу, а християнство лише скріпило духовний зв'язок України із традицією Заходу. При цьому європейськість української нації протиставлялася культурі Півночі, результатом чого роль України визначалася як форпост східної Європи. Зважаючи на це, ідеолог українського націоналізму Юрій Бойко у свій час підкреслював разючий контраст, який на рівні расовості, ментальності, культури розділяє українців і московітів: "Дуже тривкими, постійними рисами нашого національного характеру є естетизм, емоціоналізм, чутливість, ліризм... Не те в Росії. Антиестетичність, бруд, нехлюйство характеризують побут російського селянина, багато цього є в пересічній російській робітничій чи інтелігентській родині".

Однак європейський напрям національної геополітики не є поодиноким. Ще у 1941 році геніальний український мислитель Юрій Липа у промовистій праці "Геополітичні ескізи нової України" відзначав важливість так званого південного напряму, який у майбутньому визначатиме обличчя нової України, "не козацької, не гетьманської, навіть не дрібно міщанської", а саме "модерної України". Плацдармом для "української експансії", на його думку, стануть чорноморські береги, "які від кінця 18 ст. були колонізовані українськими селянськими масами, рівночасно як і праве доріччя Дону та простори від гирла Дунаю і Добруджі аж до гирла Дону. При цьому українці виявляли дивовижну наполегливість та активність у своєму прагненні освоїти Крим, Кубань, Дон, усю південну Україну, а також мали добрий контакт з усім близькосхідним тереном".

Такими є історичні передумови, що можуть визначати стратегічні напрямки геополітики України як самостійної держави.

Кінець багатовекторності

Події 11 вересня 2001 року в США якісно змінили світовий порядок. Суть цих змін полягає в тому, що більшість держав позбулися, або ж позбуваються усталених стереотипів, які донедавна вважалися такими, що не підлягають ревізії. Скажімо, Росія як давній і головний опонент НАТО сьогодні впритул наблизилася до вступу в цей військово-політичний альянс. Відтак європейка безпека, яка раніше базувалася на ідеологічних чи політичних засадах змушена враховувати нові чинники, серед яких на перший план вийшли міжетнічні конфлікти, міжнародний тероризм, наркоманія тощо.

Українська зовнішня політика довший час декларувалася як "позаблокова" і "багатовекторна", тобто спрямована на "добросусідські" відносини з Росією і Заходом. На практиці довший час реалізувалася політика перманентної зміни орієнтацій. Ми потрапляли то у фарватер російської політики, то політики США чи Західної Європи. А щодо наших пріоритетів, то промовистими є такі факти. В період з 1991 року по 2000 рік в рамках СНД відбулося 26 засідань глав держав та 34 засідання глав урядів в яких взяла участь Україна. На них було прийнято 1085 документів. Водночас Президент України Леонід Кучма взяв участь лише у двох зібраннях НАТО на найвищому рівні та у трьох зустрічах Україна-Європейський Союз. Ось такою була "багатовекторність".

Та незважаючи на це, "багатовекторність" виявила одну цікаву реальність: відмінність підходів до українського питання з боку Росії та Заходу.

Росія розглядає нашу державу в основному під кутом зору власних економічних інтересів, які вона має, хоче мати і планує мати в Україні.

Захід практично не зацікавлений в українській економіці, а Україну бачить виключно в контексті побудови нової системи європейської безпеки.

Що таке "проукраїнська" зовнішня політика?

Віднедавна зовнішню політику України називають "проукраїнською". З вищих посадових осіб першим цей термін вжив нинішній Президент України Віктор Ющенко. Від цього терміну не відмовляється прем'єр Юлія Тимошенко.

Проте досі ніхто не уточнив зміст поняття "проукраїнська" зовнішня політика. Натомість наполегливо проголошується інша зовнішньополітична доктрина: влада стверджує, що Україна має інтегруватися до ЄС та НАТО. Опозиція, фактично орієнтується на протилежний геополітичний центр - Москву.

Така розхристаність уже породила цілком конкретні проблеми. Насамперед стало зрозумілим, що Україна вичерпала свої зовнішньополітичні можливості, пов'язані з унікальністю геополітичного розташування. Наміри Росії побудувати в обхід території України транзитні газопроводи - серйозний сигнал, що підтверджує висловлену думку.

Відтепер зрозуміло, що класичне визначення: зовнішня політика є продовження внутрішньої, безпосередньо стосується України. Вплив України на зовнішньополітичні процеси пропорційний рівню її внутрішньої сили.

У даній ситуації уточнення зовнішньополітичного курсу - питання надзвичайно важливе.

На мою думку, суть "проукраїнської" чи власне української зовнішньої політики на нинішньому етапі полягає в забезпеченні власних національних інтересів на шляху політичної та економічної інтеграції України до європейської спільноти.

Забезпечення власних інтересів на цьому шляху має враховувати кілька моментів. Не слід забувати, що Україна - це європейська держава, розташована у центрально-східній частині Європи. Прогрес у стосунках з Європою напрямець пов'язаний з внутрішньою ситуацією в Україні, її рівнем економічного стану, розвинутості політичних інститутів та ефективності влади. Україна має достатньо високий інтелектуальний, культурний, науково-технічний і ресурсний потенціал, щоб забезпечити внутрішню стабільність й належний економічний розвиток, а значить, розпочати реальний, а не декларований процес інтеграції у європейські економічні, політичні та військові структури.

Мета - НАТО?

Так званий "європейський вектор" стає домінуючим в українській зовнішньо-політичній діяльності. Україна декларує бажання вступити до ЄС та стати членом НАТО. При цьому особливої гостроти та актуальності набирає питання євроатлантичної інтеграції.

Аргументи прихильників вступу нашої країни до НАТО зводяться в основному до наступних: процес входження до НАТО є стимулюючим фактором для проведення внутрішніх політичних та соціально-економічних реформ усіх сфер суспільного життя; після вступу до Альянсу Україна братиме безпосередню участь у процесах вироблення і прийняття рішень щодо подальшого розвитку європейської і євроатлантичної безпеки; Україна отримає безпрецедентні додаткові гарантії забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів відповідно до Вашингтонського договору; вступ України в НАТО сприятиме покращенню інвестиційної привабливості країни в очах міжнародних інвесторів; входження до Альянсу означає для нас, перш за все, приєднання до сім'ї націй, що мають спільні демократичні цінності, які цілком поділяє український народ.

Очевидно, що зазначені аргументи важливі й переконливі, але не дають відповіді на головне питання: якою є роль і місце України в Європі й світі та чи збереже українські нація у майбутньому свою політичну й культурну ідентичність. Іншими словами, вступ України до НАТО - можна розглядати лише як етап і на шляху самовизначення нашої нації.

У зв'язку з цим видається за доцільне розглянути інші варіанти, які відкривають нові можливості для самоутвердження Української держави на міжнародній арені.

На мій погляд, перспективним для України геополітичним утворенням може стати альянс держав Вишеградської групи. Вишеградська четвірка була заснована 1991 року як регіональний клуб, спрямований на зміцнення співпраці в Східній і Центральній Європі. Країни Вишеградської четвірки, а це Польща, Чехія, Угорщина і Словаччина, приймають спільні рішення щодо найважливіших питань під час засідань глав держав або прем'єр-міністрів, а також міністрів закордонних справ та інших членів урядових кабінетів. Вишеградська четвірка не має постійного місця перебування й власного секретаріату. Рішення, прийняті на зустрічах представників країн-учасниць, втілюються в життя спеціально створеними робочими групами. Сьогодні Україна співробітничає з Вишеградською четвіркою у форматі "4+1".

Дедалі активніше обговорюється можливість створення за участю України нового геополітичного утворення під назвою Балто-Чорноморський союз, до складу якого б увійшли Україна, Польща та балтійські держави. Інтеграція країн, які розташовані на просторі від Балтійського до Чорного моря дала б можливість на цій території контролювали усі транспортні потоки, зокрема трубопроводи, встановити єдині мінімальні транзитні тарифи для країн-членів, а головне - контролювати перегони з півдня на північ близькосхідної нафти, а отже позбутися енергетичної залежності від Росії. Очевидно, що "слабкою" ланкою у цьому проекті є Білорусь, яка дотримується проросійської орієнтації. Але це сьогодні. Завтра ж усе може змінитися.

Динаміка з якою розвивається світ, зокрема міждержавні стосунки вказують, що Україна не повинна дотримуватися лише якогось одного вектору, а шукати варіанти, які дозволяють їй бути повноцінним суб'єктом у світі.

Окремо слід наголосити, що всі геополітичні проблеми Україна здатна розв'язувати лише за умови реальної державної незалежності української нації. Україна як член або суб'єкт якоїсь іншої наддержавної структури (навіть із столицею в Києві) приречена виконувати у світі маргінальну роль, бо лише Українська Соборна Самостійна Держава як результат споконвічних змагань українського народу спроможна забезпечити справжні умови для самовияву нації, виявити її здорові імперіальні можливості.

Богдан Червак

член ВО "Свобода"

провідник Київської міської організації ОУН