Біла Церква - мальовничий куточок на берегах оспіваної ріки Рось за 80 кілометрів від Києва. Гостей вражають  зелені краєвиди, які нині вже дуже рідко трапляються в українських мегаполісах, та знаменитий дендропарк  "Олександрія" - перлина садово-паркового мистецтва, оаза рідкісних рослин.

І пил, і шлаки, і високі терикони...

Біда вперше прийшла на білоцерківську землю два десятки років тому, коли у травні 1986 року тутешні казкові місця присипав чорнобильський попіл. Щойно люди відійшли від цього - прийшло ще одне лихо. У подобі "невинної" на перший погляд купи металобрухту - уламків труб, арматур і старих машин, що їх маловідомі підприємливі особи збирали по Білій Церкві. Цей бізнес на межі фолу, заснований на  поіржавілому залізяччі і позначений кривавим слідом (в Україні досі нема офіційної інформації, скільки людей загинули, полюючи за шматком металу, який можна обміняти на хліб, -о брізаючи  проводи чи відкопуючи поіржавілі набої) - виявився "золотою жилою", яка обіцяла ще більші прибутки. Так купа металобрухту на білоцерківській землі стала передвісником гігантського  підприємства з переплавки старого металу. Довкола будівництва цього заводу розгорнулися справжні баталії. З одного боку - компанія "Євро Фінанс ЛТД", власником якої є перс Мохаммед Хані Омран Алі. Мохаммед заповзявся за будь-яку ціну побудувати в Білій Церкві суперприбуткове підприємство. З другого боку - мешканці Білої Церкви, які розуміють, що в місто приходить справжня чорна година. Тепер білоцерківські діти, мало того, що живуть в зоні радіоактивного забруднення, - приречені дихати  отруйними випарами сталепрокатного заводу. Та ще й топитися в чорних, як земля, териконах - відходах цього брудного виробництва.  Найприкріше те, що підприємство з переробки металобрухту, яке місцеві підлабузники гордо нарекли "крупною іноземною інвестицією", зовсім не потрібне Україні. Адже металобрухту в нас залишилося мало - його бракує і для тих переплавних заводів, які вже працюють...

А могли простягатися стадіони, тенісні корти...

У центрі Білої Церкви - намет ВО "Свобода", обвішаний плакатами "Заводу - ні". Білоцерківська "Свобода", яку очолює приватний підприємець і відомий тутешній меценат Олександр Марченко, - відстоює інтереси білоцерківської громади у боротьбі з загарбниками - сталепрокатниками. До намету раз по раз підходять люди - підписатися під зверненням до влади. Зібрано уже більше десяти тисяч підписів. "Ми і так задихаємося від відходів хімічних підприємств, якими переповнена Біла Церква, - каже місцева жителька. - Заводи гумотехнічних та азбестотехнічних виробів, механічний, Шинний 1 та Шинний 2, Білоцерківська ТЕЦ та інші. Ще тільки бракує переплавки старого залізяччя!" Мешканка будинку на вулиці Леванєвського,68 розповідає, що завод будують під її вікнами. Вона родом з невеликого містечка Донецької області, де є аналогічне підприємство. Каже, що це надзвичайно енергозатратне виробництво, воно висмоктує з міста все, що тільки можна. У людей повсякчас то води нема, то тепла, то світла - метал же переплавляють за допомогою електрики. Чоловік, який також підписався під зверненням, нагадує, що за 700 метрів від будівництва - дитяча амбулаторія... Люди розуміють, що сталепрокатники тепер що завгодно готові наобіцяти - тільки б дозвіл вирвати. А там - хоч трава не рости.

Разом з місцевими свободівцями під'їжджаємо до ділянки землі, на якій повним ходом ведуть незаконне будівництво - це  за 500 метрів від останнього білоцерківського будинку. Перед очима простягається велетенське обгороджене поле, в центрі якого працює техніка - кілька машин. Здалеку й не розгледіти, які саме. Тут став би у пригоді бінокль.

Поруч - тепличне господарство, дачні поселення. Деякі дачні ділянки сталепрокатники викупили - для більшого, так би мовити, розмажу. Решта людей не погодилися продати. Тих, хто продав свої ділянки, у Білій Церкві зневажають.

Гірко, що на цій велетенській чорній площі землі, яку сьогодні уперто риє техніка, могли би простягатися стадіони, корти, сюди могли би приходити на заняття білоцерківські діти. Адже у 2002 році ділянку в цих місцях попередньо погодили в оренду  Олександрові Марченку під будівництво футбольно-спортивної школи  з дитячим спортивно-тренувальним комплексом та футбольними полями.

Однак розпочати будівництво не дозволяли. Аж через три роки з'ясувалося, що у цієї землі тишком-нишком з'явився інший власник - Мохаммед Алі, власник 76 відсотків металопереробних підприємств в Україні. І що замість стадіонів і тенісних кортів тут переплавлятимуть металобрухт. Попри те, що, згідно зі статтею 18  Закону України "Про правовий режим території, що зазнала  радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" - на цій землі заборонено будувати нові підприємства, які шкідливо впливають на природу і здоров'я людей.

Але нема в нинішній Україні такої перешкоди, яку не могли би подолати великі гроші. Ніби між іншим  з'явилася постанова Кабміну "Про поетапний перегляд зон відчуження". Щоби сталепрокатники могли безперешкодно побудуватися, наші рідні українські чиновники готові скасувати статус зони забруднення Білої Церкви. Люди, які знаються на таких підприємствах, кажуть, що за найскромнішими підрахунками прибуток нового заводу за рік сягатиме близько 600 мільйонів гривень. Тільки за офіційними документами тут  виплавлятимуть один мільйон тонн металу в рік, а за неофіційними, отриманими з компетентних джерел, - аж мільйон 800 тисяч тонн. Масштаби цієї гри можна тільки собі уявити.

Металопереробне підприємство "вип'є" Рось

Сталепрокатне виробництво - неминуча загибель ріки Рось. Завод має намір вичерпувати 10,6 тисяч кубів води на добу. Смертельна доза для річечки, у якій рівень води останніми роками й так помітно впав. Облводгосп, розглянувши звернення Мохаммеда про право користуватися водою з Росі, обережно порадив пошукати ще одне джерело водозабезпечення. Ще б пак! Воду з Росі п'ють жителі Миронівни, Богуслава, Корсунь-Шевченківського - іншого джерела постачання питної води ці люди не мають. Після численних протестів громадськості сталепрокатники запевнили, що користуватимуться дощовою водою. Але дощі над Білою Церквою нині падають рідко - очевидно, що завод-гігант тишком-нишком висмоктуватиме воду з річки.

Навпроти будівельного майданчика бачимо три біг-борди з написами "Підприємці Білої Церкви проти будівництва заводу". І треба ж було комусь видряпатися нагору і позамазувати букви чорною фарбою. Загалом, історія білоцерківського сталепрокатного заводу - яскрава ілюстрація того, як  нинішній жорстокий великий бізнес за потурання і улесливого сприяння влади рухається до своєї прибуткової, як танк - незважаючи на закони, моральні принципи, спротив людей.

Омелою совість чиновницька поросла...

Уже цього року делегації з Білої Церкви двічі їздили до Києва протестувати проти будівництва. У лютому  500 людей простояли під Кабміном чотири години, поки їх закликали в облдержадміністрацію. А там взялися за справу три юристи з  "Євро Фінанс ЛТД" - переконували людей, що біле - то чорне, а чорне - то біле. За їхньою хитромудрою філософією завод з переробки старого залізяччя має ощасливити Білу Церкву і нині, і на всі прийдешні віки. Хоча насправді білоцерківці навіть ґарантованої роботи не отримають. Спеціалісти кажуть, що попри обіцянки створити мало  не 5 000 робочих місць, реально тут працюватиме до 800 осіб.

Чого ви чіпляєтеся до заводу? - запитували спантеличених людей, - у вас є серйозніші проблеми - сміття на об'їзних дорогах і ...омела на деревах". То, певно, в когось на совісті уже проросла омела.

Після цієї зустрічі сталепрокатники підігнали важку техніку з Одеси і Миколаєва, почали знімати з майданчика чорнозем і кудись вивозити.

В квітні білоцерківська "Свобода" стає активною учасницею ще однієї акції протесту. 600 осіб знову їде до Кабміну. Дорогою до Києва перевізників раз по раз зупиняє міліція. Забирає документи, змушує подовгу простоювати. Нарешті пікет вишиковується під Кабміном. Через три години очікування до обуреного натовпу  виходить Тимошенко.  Вона каже те, що люди хочуть почути. "Добре, заводу не буде". Хтось від розчулення пускає сльозу. Але Юлина обіцянка, як то часто у неї буває, виявляється мильною бульбашкою. Урядова комісія, яка працює по тому, дозволяє будівництво заводу.

Війна продовжується. У квітні  білоцерківські свободівці разом з іншими активістами організовують наступну яскраву акцію протесту - перекривають Одеську трасу. 3 000 осіб пішки йдуть 12 кілометрів від місця будівництва уздовж дороги. Ще півтори тисячі "тримають оборону" біля будови. Одеська траса перекрита упродовж трьох годин. Реакція на такий протест - залякування.  Мера міста по всіх каналах "пресують" за велетенські пробки на трасі загальноукраїнського масштабу. Про те, що штовхнуло людей на відчайдушний крок, - ЗМІ переважно мовчать. Мовчать і про те, що у травні

минулого року відбувся міський референдум, на якому 86 відсотків людей висловилися проти будівництва заводу. Мочать ЗМІ і про численні громадські слухання, учасники яких б'ють на сполох, намагаючись врятувати місто.

Чому Мохаммедові впала в око саме білоцерківська земля? Будував би собі завод подалі від наших наймальовничіших куточків, аби не плюндрувати українську землю. Е, ні. У Білій Церкві місце ду-у-уже вже вигідне. Тут не тільки Рось протікає, а ще й залізниця проходить, і Одеська траса, і ТЕЦ розташована. Можна зекономити мільярди гривень на проведенні комунікацій.  Тим часом люди в місті говорять про перську окупацію. Паркани розписують словами "Завод - з  України". А сталепрокатники ідуть слідом з банкою фарби і ретельно замальовують лозунги протесту.

А поруч, в Чорнобилі, - гори металу...

Історія зі сталепрокатним підприємством має ще один цікавий нюанс. Жителі Білої Церкви не без підстав підозрюють, що сировиною для підприємства може стати метал з Чорнобильської зони, якого повно на забрудненій радіацією землі. Тим паче, тижнів три тому міліція впіймала дві фури, завантажені таким металом, - радіоактивність перевищувала норму у 30 разів.

А що ж наш український Президент Віктор Ющенко? Мабуть, став на сторону людей? Як би не так. Віктор Андрійович - адвокат сталепрокатників у цьому протистоянні. Нещодавно надіслав листа на адресу Фастівської, Сквирівської, Баришівської та Білоцерківської районних рад Київської області, у якому вимагає від депутатів ... пролобіювати будівництво заводу. Дослівно за текстом. "З урахуванням того, що приватні інтереси не можуть домінувати над інтересами держави, прошу невідкладно розглянути на сесіях Фастівської, Сквирівської, Баришівської та Білоцерківської районних рад Київської області  звернення голови Київської  обласної державної адміністрації та ухвалити рішення з метою захисту прав інтересів інвестора". Здоров'я українських дітей і вимоги кількох тисяч українців для Президента - лише якісь "приватні інтереси". Головне - інтереси інвестора. Гнати б такі інвестиційні проекти з нашої землі поганою мітлою.

Непроста то справа - боротися з великим бізнесом. Проти голови білоцерківської "Свободи" Олександра Марченка і його підприємств, як то завше у нас в Україні буває з "неугодними", послали цілі загони перевірки, які намагаються закрити його підприємства, викинути на вулицю людей. Мета очевидна - примусити замовкнути, відмовитися від боротьби.

Мохаммеду Алі нема чого дивуватися. Йому цілком байдуже, що станеться з Білою Церквою, - це ж не його рідна земля. Чи буде місто задихатися від шкідливих викидів, чи затягнеться пиле-шлаковою завісою, потопатиме в брудних і мертвих териконах. Для Мохаммеда Алі усе просто -  бізнес, гроші. Але ж наша рідна українська влада мала б захистити своїх людей, відгукнутися на голос честі і голос совісті. Сподіватися, схоже, марно. Лжевлада, лжееліта керується винятково особистими дрібничковими вигодами. До слова. У Німеччині за викид однієї тони пилу підприємство має сплачувати 500 євро, у Польщі - 300 євро, а в Україні - всього ...шість гривень. І чому у нас так не шанують здоров'я свого народу?

Галина Миць