У другу неділю травня, коли розквітає природа, відзначаємо День Матері, який в Україні започатковано 1929 року з ініціативи Союзу українок. З нагоди свята ми поспілкувалися з матерями лідерів ВО "Свобода" і вивідали маленькі таємниці їхнього дитинства.

Богдана Тягнибок - мама Олега Тягнибока.

... Мій тато, Олегів дідусь, був українським священиком. У заборонені радянські часи ми приходили до нього на службу Божу, - тато правив її удома за засуненими шторами. Тож і принципи виховання в моїй сім'ї були християнські. Найперша річ - повага до старших. Олег, навіть якщо й не послухав, - не заперечував. Не нервував мене.

То не весняні пташки щебечуть над Києвом... То знову заливаються солодкоголосі обіцяльники.

То не громи гримлять травневі... То відлунюють ультиматуми та звинуваченння між опонентами.

Та не варто перейматися! То не остання найрішучіша битва за Київ.

То всього лише чергові позачергові вибори.

Не перші і не останні "демократичні".

Ще "демократичніші", ніж попередні.

Принаймні, за кількістю "демократів" на гектар столичної землі.

Російська Дума знущається над пам'яттю жертв Голодомору.

У середу 2 квітня Державна Дума Росії ухвалила блюзнірську заяву "Пам'яті жертв голоду 30-их років в СРСР", у якій відкрито і цинічно заперечила факт геноциду, оголосивши спланований, організований і здійснений комуністичним режимом Голодомор всього лише... трагедією. Отакий собі, мовляв, нещасний випадок стався з добрим десятком мільйонів українців у 1932-33 рр.

Тут варто нагадати: Голодомор, хоча й найстрашніший, проте не єдиний злочин Москви проти нашої нації. За підрахунками експертів за якихось сім десятків років окупаційний режим умудрився знищити близько 20,5 (!) млн. українців.

Останнім часом стало модним пророкувати політичну смерть націоналізму. "Похорони" робили не один раз, але кожного разу вони виявлялися передчасними. Досвід інших країн, й України зокрема, показує, що в критичні моменти суспільство завжди шукає вихід в націоналізмі. І це не випадково, адже націоналізм примушує напружувати волю й інтелект нації, прищеплює імунітет від внутрішніх і зовнішніх загроз. Головне - віднайти суголосні часові форми його реалізації. І хто першим збагне логіку й ритм часу, той "осідлає коня". І навпаки, будь-яке тупцювання на місці - прирікає усіх, навіть "канонічних" націоналістів.

В міжнародній політиці існує два основоположних принципи, які постійно вступають в суперечність один з одним. Це принцип права націй на самовизначення і принцип непорушності існуючих державних кордонів. Незалежність Косова створює прецедент, який суперечить обом цим принципам.

Те, що зараз відбувається у Косово - це не просто утворення чергової незалежної республіки на теренах колишньої Югославії. По-суті, ми стаємо свідками руйнування традиційних засад утворення держав. І наслідки цих змін можуть стати для Європи катастрофічними. Які причини для таких сумних прогнозів? І як в цій ситуації має діяти Україна?

Почати треба з того, що албанці-мусульмани не є корінним населенням Косова.

Намір активістів Партії регіонів та окремих представників органів місцевого самоврядування півдня і сходу України провести на Луганщині з'їзд, під час якого розглянути так звані "гуманітарні проблеми" прийнято порівнювати із з'їздом сепаратистів, який відбувся у листопаді 2004 року в Сєвєродонецьку.

Безумовно, підстав так вважати чимало. Передусім йдеться про ініціаторів та прихильників Сєвєродонецька-2, серед яких чимало "контрреволюціонерів", які у часи помаранчевої революції не приховували свого наміру демонтувати українську державність, шляхом федералізації чи автономізації України.

Останні ініціативи влади, очевидно, шокували багатьох українців. Раїса Богатирьова, що очолювала фракцію Партії регіонів, призначена Секретарем РНБО. Юрій Богуцький, міністр культури й туризму в уряді Януковича, став заступником глави Секретаріату президента. Це, так би мовити, результати кадрових пошуків однієї голови гідри. Інша голова теж подарувала українцям кілька видатних діячів: головами Державної податкової адміністрації та Державної митної служби стали мільярдери Сергій Буряк та Валерій Хорошковський. Про призначення відомого українофобними випадами Олега Дубини головою правління "Нафтогазу України" можна просто промовчати. Суцільне дежа-вю.

Вибори до Держдуми Росії стали черговим перезавантаженням євразійсько-візантійської політичної матриці. Безсумнівна підтримка більшістю населення Росії авторитарного курсу Володимира Путіна наклалась на потужний адміністративний ресурс Кремля та фінанси олігархів-фаворитів. Конституційна більшість, здобута пропутінською партією "Єдина Росія", підсилюється багнетами показово-фрондерської "Справедливої Росії" та керованими "вічними опозиціонерами"-комуністами та ЛДПР, які в обмін на гарантоване потрапляння до парламенту, очевидно, стали "донорами" голосів для "Єдиної Росії" в проблемних регіонах.

Нещодавно у селі Базар Народницького району, що на Житомирщині представники українських патріотичних організацій відзначили чергову річницю Другого зимового походу Армії УНР, зокрема було вшановано 359 повстанців, які у нерівному бою із 9-тою Кримською кавалерійською дивізією під командуванням більшовицького головоріза Григорія Котовського потрапили у полон, а згодом були розстріляні.

Вшанування героїв Базару уже стало традицією. Правда, започаткована вона була на еміграції, де, із зрозумілих причин, українці мали більше можливостей для публічного відзначення цієї сумної дати.

Останнім часом практика взаємин між сучасними європейськими державами передбачає врегулювання  питань, що пов'язані із різним трактуванням тих чи інших історичних явищ. Скажімо, не так давно Україна і Польща фактично "визначилися" щодо подій на Волині у 1943 році під час українського-польського протистояння. Без сумніву, що український погляд на листопад 1709 року відрізняється від російського, а тому в контексті відзначення 300-річчя трагедії Батурина та Полтавської битви існує необхідність врегулювати спірні питання. Одне з них - "гуманітарна" катастрофа, яка спричинилася у результаті жорстоких дій російської армії стосовно мирного українського населення. Іншими словами, настав час відповісти за Батурин.

Комунізм, як і лібералізм - це ідеологічні проекти, створені для руйнації традиційних суспільств, для знищення ідеалістичної, органічної цивілізації і побудови натомість матеріалістично-механістичного, космополітичного, безбожного суспільства споживання. Західну Європу було підкорено шляхом лібералізму з його Золотим Тільцем "вільного ринку" і псевдодемократії. Для Східної ж Європи довелося використовувати комунізм, який шляхом нечуваного терору знищував цілі нації.

Комунізм та лібералізм різняться здебільшого у методах. Якщо метод лібералізму будується за аналогією до ракової пухлини, яка повільно і приховано, але впевнено вбиває організм, то комунізм йде шляхом прямого і брутального терору.

Ця стаття має на меті підвести риску під критикою сучасного стану українського націоналізму й запропонувати новий підхід до розуміння націоналістичної ідеології. Що розумію під ідеологією українського націоналізму? Це комплекс фундаментальних ідей, які визначають основу самого руху та його найважливіші завдання. Сьогодні в українського націоналізму адекватної ідеології нема. Наприклад, коли українського націоналіста запитують, за що він бореться, він відповідає щось на кшталт "щоб усе було українське". Або те, що український націоналізм зводить увесь свій дискурс до питань мови, історії й Росії, решту просто не розглядаючи.

Можна прогнозувати, що у Верховній Раді таки знайдеться 226 мандатів, з допомогою яких буде розв'язано одну з найпекучіших проблем сучасної України. А про те, що така проблема є справді нагальною і болючою нагадав нещодавно голова Братства ОУН-УПА Карпатського краю Фотій Володимирський: "На Прикарпатті 1290 живих ветеранів Української Повстанської Армії чекають державного визнання, а не пільг".

У будь-якому випадку можна констатувати, що провідні політичні сили країни задекларували намір негайно визнати ОУН і УПА. Правда, в українській політиці дуже часто слова розходяться із ділами. Але мине небагато часу і ми нагадаємо політикам банальну істину: усяке терпіння має свою межу.

Нещодавно в мережі Інтернет з'явилася стаття такого собі Олександра Северина під доволі гучною назвою "Дефеноменізація "Свободи", що позиціонувалася як своєрідна репліка на статтю Богдана Червака "Феномен "Свободи", опубліковану раніше. Спробуємо стисло проаналізувати і прокоментувати деякі основні положення статті пана Северина. Авторові, мабуть, здавалося, що його опус доносить до загалу низку свіжих та оригінальних ідей. Проте доводиться констатувати, що ці свіжі ідеї далеко не оригінальні, а оригінальні ідеї-далеко не свіжі.

Результати дочасних виборів парламенту ще довго будуть предметом детального аналізу з боку різноманітних аналітиків. При цьому не важко передбачити, що більшість з них сприйматиме вибір народу під кутом зору відсотків, які отримала чи не отримала та або інша політична сила. Про відсотки згодом скажемо й ми. Але спочатку про один феномен, який важко збагнути у контексті  самих  лише "відсотків". Йдеться про участь у виборчій кампанії  націоналістичної партії Всеукраїнське об'єднання "Свобода".

Дочасні вибори нового складу парламенту не обійшлися без націоналізму. У даному випадку йдеться не стільки про участь  у виборчому процесі націоналістичної партії Всеукраїнське об'єднання "Свобода", як намагання певних сил використати націоналізм у формі виборчої технології з метою його дискредитації та очорнення політичних опонентів.

Вперше із цим явищем українці зіткнулися у 2004 році на президентських виборах. Тоді націоналізм як виборча технологія був застосовний проти кандидата у президенти України Віктора Ющенка. Сподіваюся, що чимало людей ще пам'ятають неадекватного "лідера ОУН" Козака та теж "націоналіста"  Коваленка.

У цьому року відзначатимемо сторіччя з дня народження Олега Кандиби-Ольжича, блискучого поета, видатного вченого-археолога, визначного діяча національно-визвольного руху середини минулого сторіччя. Вклад О.Ольжича у скарбницю української поезії - неоціненний. Він був один із небагатьох поетів, у творчості якого віддзеркалено не лише естетичний зріз епохи, а й дух часу, зокрема цілий етап боротьби української нації за свою державність.

Націоналізм упевнено крокує Європою. Саме такий висновок напрошується, коли глянути на  сучасну політичну карту європейського континенту та проаналізувати стан так званого європейського націоналістичного руху. Та, щоб не бути голослівним, нижче подамо хроніку поступу націоналізму у сучасній Європі. Але спочатку кілька загальних зауважень.

Націоналістичні партії Європи об'єднані у своєрідний націоналістичний "інтернаціонал", що має назву "Європейський національний фронт".

Концепція сучасної української національної ідеї має містити перспективну модель розвитку України на багато десятиліть уперед, яка могла б стати об'єднавчим чинником розколотого політиками суспільства. Абстрактне гасло Майдану "Схід і Захід разом!" необхідно замінити на сутнісний принцип: побудова справедливої і некорумпованої держави.

Формулюючи концепцію сучасної української національної ідеї, слід брати до уваги національні цінності й пріоритети, морально-духовне багатство українців, наш історичний досвід та досвід інших народів і враховувати сучасні прагнення та устремління всього українського народу.

"Заява трьох", а саме домовленість між Президентом Віктором Ющенком, Прем'єр-міністром Віктором Януковичем та головою Верховної Ради п'ятого скликання Олександром Морозом про те, що дострокові парламентські вибори відбудуться у вересні остаточно зафіксувала нову політичну реальність: незабаром вже новий склад парламенту даватиме відповіді на складні внутрішньо- та зовнішньополітичні виклики, які стоять перед Українською державою.

Голова Київської міської організації Всеукраїнського об'єднання "Свобода" Андрій Мохник, 34 роки, бачить кілька причин позитивного ставлення українців до колишнього СРСР.

"Перша - це коротка історична пам'ять, викликана страхом, небажанням знати минуле, байдужістю до нього," - каже він.- "Друга - відсутність кардинальних змін у сучасній Україні."

Якби при владі в Україні були національні сили, вважає експерт, то ситуація кардинально змінилася б. І стабільність та  добробут, які забезпечили б громадянам патріоти, відвернули б їх від СРСР.

Всі народи у свій час проходили бум уваги до історії. І це природно, адже лише розуміння свого коріння дає народу і державі міцний ґрунт під ногами.

Між тим, сьогодні перед українськими істориками стоїть питання не про її переписування, а навпаки - про очищення української історії від непідтверджених фактів нашарувань брехні.

Цю брехню було цілеспрямовано нав'язано за умов тотального ідеологічного терору, коли імперські історики могли говорити все, що схочуть, а за правдиве слово про українську історію і навіть за просте її вивчення сотні українських вчених поплатилися кар'єрою і самим життям.

Щойно абсолютно непомітно для громадськості минула дата першої згадки назви нашої країни. В інших країнах точно б не пропустили таку нагоду для популяризації своєї держави. У нас же - "тиха українська ніч".

Між тим, безпам'ятство - чи не головна причина історичних бід та невдач.

І це дуже справедливо: людині (чи народові) дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров'ю його предків з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. А людина (чи народ) цим досвідом нехтує.

Але тут відбувається щось незрозуміле. Ні, навіть гірше, це щось небачене! Революція! В саме серце новорічної after party вривається щось із світу іншого, ніяк не пов'язаного з убогою пост-совковою новорічною естетикою. По Хрещатику ідуть якісь дуже дивні люди ( чоловік до п'ятисот ). Попереду вони несуть великий портрет людини, обличчя якої знайоме, але ніяк не пов'язане з Новим Роком. Все це нагадує фантасмагорію, алкогольну галюцинацію, а ці люди з вогняними очима у напівтьмі - примар. Примари глухими голосами вигукують свої закляття. Спочатку ледве чутно, потім голоснішие і по Майдану луною розлітається магічне "Слава Україні! Героям Слава!", яке доповнюється просто розривним "Слава Нації! Смерть ворогам!".

Ми маємо ще надто поверхові й уривчасті знання про ті криваві події з життя нашого багатостраждального українського народу. Тому й наші науковці, і політики, і дипломати так непереконливо доносять правду про ту страхітливу подію.

18 жовтня прочитав статтю Олександра Крамаренка в газеті "День", яка мене не те, щоб вразила, а поцілила в саме серце. Заголовок статті "Чому світ не визнає Голодомор геноцидом?". Зізнаюсь, що й я над цим питанням не один день розмірковував, бо мій колись великий і славний козацький рід ледь не загинув увесь від цього страшного лиха, яке було в нашій кривавій історії.

... Ніхто, часом, не знає, скільки коштує замовлення соціологічного дослідження? Тільки не такого, в якому результати вже заздалегідь відомі - це, мабуть, дуже дорого. Мене цікавить таке, в якому велика кількість людей дає чесні відповіді на поставлені запитання. Я б хотів дещо спитати в своїх співвітчизників та отримати зрозумілі відповіді.

- Чому вони вас обдурюють, ошукують та обкрадають, а ви за них голосуєте?

- Чому ви не хочете нічого зробити, щоб змінити своє життя на краще?

- Чому ви готові вивчити десять іноземних мов, а своєї навіть не хочете знати?...

Якби Україна була незалежною державою у реальному сенсі цього слова, а ті, хто називають себе "політичною елітою", справді належали до неї, під куполом ВР не точилися б суперечки довкола того, був чи не був Голодомор геноцидом, а в Києві вже давно постав би Меморіал на спомин про мільйони невинно убієнних. Натомість на 16-му році декларативної незалежності зусиллями комуністів і "регіоналів", які орієнтуються на Москву, національну й людську трагедію було перетворено на об'єкт політиканства і зневаги до власного народу.

Газета "Україна молода" закликає політиків дати оцінку цинічним і неправдивим висловлюванням комуністів на адресу видатного історика і журналіста, що присвятив своє життя Україні.

Марно силкуючись перешкодити минулого тижня ухваленню Верховною Радою президентського законопроекту про визнання Голодомору геноцидом, комуністи осквернили пам'ять великого патріота України Джеймса Мейса. Червоний голова Комітету ВР зі справ пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Петро Цибенко заявив буквально таке: "Коли стало очевидно, що для порятунку підмоченого іміджу помаранчевої команди треба буде будь-що... зіграти на темі голоду, то терміново виписали зі Сполучених Штатів Америки такого собі голодоморного фантазера - доктора Джеймса Мейса".

28 листопада в рамках проекта Британської Ради в Україні при підтримці компанії Nokia, відбулася церемонія нагородження переможців конкурса громадянської (суспільної) журналістики. На конкурс надійшло 150 робіт.

Згідно умов конкурсу (тема якого була визначена як "Європейський вибір України - я свідок"), прийняти участь в ньому міг "кожен громадянин, який не є професійним журналістом, але активно збирає, аналізує та має бажання поширити інформацію, яка стосується життя суспільства, захисту власних громадянських та особистих прав".

Пропонуємо Вашій увазі одну з трьох робіт-переможців, яка присвячена темі Голодомору.

Два дні підряд, 22-23 листопада 85 років тому під м. Базар Овруцького повіту Волинської губернії (тепер Житомирська обл.) більшовики розстрілювали 360 полонених старшин та козаків Армії УНР, які під проводом генерала-хорунжого Юрка Тютюнника здійснювали Другий зимовий похід.

Пропонуємо Вашій увазі уривок з доповіді д. Романа Коваля, відомого українського дослідника національно-визвольного руху початку ХХ ст., зробленої 22 листопада у Будинку вчителя на вечорі Пам'яті героїв Другого зимового походу.

Чому Росії та певним українським політичним силам невигідно визнавати Голодомор геноцидом саме українського етносу?

Чому його жертв розчиняють у понятті "люди, що проживали на території СРСР"?

Чому взагалі дане питання намагаються спустити "на гальмах"?

Перше питання - це безпосередня відповідальність Росії як правонаступниці СРСР за злочин штучного голоду в Україні.

Друге питання - це питання другої державної мови. Голодомор - це страшний удар в корінь українського етносу - село.

Я ніколи в житті не пила жолудевий чай. Ця назва викликає з моєї свідомості далекий дитячий нічний жах - ніби вночі до вікон моєї спальні, що виходять в сад, тягнуться з кущів сині руки.

Вони мені дуже знайомі - просто я не можу згадати, кому належать конкретно ці чи ті кістляві руки, я не запам'ятала імен тих далеких своїх сусідів і родичів, хоч мені і розповідали про них. Килина, Панас, Соня... ще якось.

Дитячий пекучий жах охоплює мене, і я все так досі й боюся спробувати, який він - чай із жолудів, що його заварювали ті люди,попухлі з голоду.

Поляки "упіймали (завжди розсудливого) європейця "на-живця": відмовилися приймати безкоштовно дарунки від цього ж таки європейця "на своїй території" - не погодилися із жодними пропозиціями щодо підтримки Польщею проекту побудови альтернативного, в обхід України, газопроводу.

Пропонувалося прокладати трубу від берега Балтійського моря, а тоді, у разі погодження проекту Польською стороною, відтинок трубопроводу прокладений польською сушею значно здешевив би сукупну вартість проекту. Проте польські політологи коментують, що маючи дві труби, росіяни зможуть повністю домінувати у грі постачання газу до Європи, що суттєво вплине на російсько-українські стосунки, а їм, полякам, важливо мати й розвивати взаємини з Україною.

Росія через своє Міністерство закордонних справ назвала Голодомор в Україні 1932-1933 років "так званим "голодомором" і заявила, що не визнаватиме його геноцидом за етнічною ознакою. Як стверджує МЗС Росії, "абсолютно очевидно, що проводилася вона (політика, що призвела до Голодомору) не за національною ознакою".

Між тим, МЗС Росії явно намагається приховати очевидні речі. Наявні історичні дані переконливо свідчать про те, що Голодомор був спрямований саме проти українського народу.

На думку Петра Недзельського, комуністична ідеологія, яку сповідує КПУ, є насильницькою, бо базується на вченні Маркса, Енгельса, Леніна - а це вчення про терор і про класове насильство. В Україні ж законодавчо заборонено реєструвати партії, які сповідують будь-які форми насильства і роздмухують релігійне, расове, міжетнічне чи будь-яке інше насильство, в тому числі класове. Окрім того, комуністична ідеологія виступає за ліквідацію приватної власності і знищення приватного власника.

Пан Петро щиро підтримує те, що робить Олег Тягнибок, але вважає цю боротьбу безперспективною з правової точки зору. Нинішніх комуністів неможливо притягти до будь-якої відповідальності за дії комуністичного режиму минулого століття.

Голова Київського крайового братства ОУН-УПА та член головної Булави Всеукраїнського братства ОУН-УПА Орест Васкул сьогодні не багатослівний і з журналістами зустрічається неохоче.

"Не хочу, щоб про мене писали великі статті, набридлі вже провокації", - сказав комбатант УПА. І додав, що втомився від непомірної "уваги" та криків у спину: "Он - есесовиць пішов, он - вбивця пішов!"

Проте напередодні Покрови Орест Васкул погодився на невелике інтерв'ю.

Щороку в жовтні, на свято Покрови, українці відзначають день українського війська, або ж української зброї. У ці дні, як правило, відбуваються різноманітні заходи, присвячені питанню необхідності державного визнання боротьби ОУН і УПА під час Другої світової війни. Впадає у вічі й те, що з року в рік відзначення свята Покрови, фактично, перетворюється у день суспільного протистояння, оскільки так звані ліві та проросійські сили намагаються усіляко протидіяти намірам українських націоналістів гідно вшанувати пам'ять борців за волю України.

Тим часом "епопея" із визнанням, а точніше, не визнанням боротьби ОУН і УПА породила декілька нових аспектів, які потребують додаткових коментарів.

Упівці твердять, що їм з червоноармійцями миритися ніби й нема чого, бо вони не сварилися. УПА практично не воювала з червоною армією, фронт пройшов і пішов далі, а УПА невеликими групами просочилась через лінію фронту і залишилась на своїй операційній території...

...Проти упівців використовувались спеціяльно навчені частини внутрішніх військ НКВД. І коли я чую від людини, яка називає себе ветераном, "они стреляли нам в спину", у мене, після вивчення відкритих архівних документів з'являється обґрунтована підозра, що це не ветеран червоної армії, а боєць ВВ НКВД.

Не може існувати народ, який не поважає своїх героїв. Не може існувати країна, яка не винагороджує тих, хто за неї бореться. Не можна будувати майбутнього, забуваючи про минуле. Ці прості, а можливо й банальні, істини поки що недоступні для української влади - ненавмисно чи свідомо...

А поки що, кожного Дня Незалежності рідна сестра мого діда плаче... Каже - четверо братів за ту Україну боролися, долі покалічили, життя втратили, а та Україна їм за це навіть не подякувала...

Внаслідок внесення змін до Конституції від 08.12.2004 року і їх фактичного вступу в дію з початком каденції Верховної Ради V скликання, Україна опинилася в нових політичних реаліях, перетворившись на парламентсько-президентську республіку з перспективою перетворення на суто парламентську.

Варто подумати над історичною і ментальною схильністю (чи несхильностю) українців до парламентаризму і доцільностю парламентського шляху в розвитку України.

От і осінь прийшла - ла-ла-ла, ла-ла-ла... І дуже мені цікаво, що ця осінь нам усім принесе. Я, звичайно, дуже сподіваюсь на нову революцію - справжню і національну. Успішну революцію, довокола якої не будуть розводити зайвого пафосу, але яка по-справжньому оновить наше життя. Революцію, яка через півтора роки не приведе до ситуції "а на манєже - всьо тє же"...

Оце коли я бачу їхні задоволені мармизи і чую, як вони всі дружно збираються нас ощасливити вже найближчим часом, як ми всі розпрекрасно заживемо під їхнім мудрим керівництвом, в мене виникає запитання - а чому ж ми так не зажили за їхнього попереднього правління?

Кінний полк Чорних Запорожців - один з найстаріших кінних полків армії УНР. Свій родовід він починає з Кінної Сотні 2-го Запорозького полку. Був створений на базі тих українських військових частин, які в 1918 році розташовувалися в Києві.

В лютому 1918, після того, як українські військові частини покинули Київ, на базі решток тих частин було створено Окремий Запорізький Загін, який очолив ґенерал майор Констянтин Присовський, начштабу - полковник Вержбицький. Загін складався з двох куренів піхоти (коменданти - Загродський і Болбочан), куреня кінноти (полковник Петрів), артилерії та інших технічних частин.